Як же важко заснути в задусі на вологій білизні! Десь гримнуло – гроза попереджає про свій прихід. Хочеться дощу і свіжого вітру.
Думки йдуть одна за одною.
Людина не владна над своєю судьбою, але якщо тобі судилося повернутися - ти повернешся додому. Туди, де тебе чекають самі рідні. І мама тільки запитає та й сама відповість собі – «минулого літа не приїхав, мабуть не можна було…»
Ввечері буде стелити свіжу постіль і раптом замре як вкопана – «а що це таке… щось таке у тебе на тілі… якісь червоні рубці…» А батько в своїй улюбленій військовій сорочці просто зціпить зуби і відведе очі, котрі моментально стануть настільки скляними, що здавалося б через них можна буде заглянути в найдальші кутки душі…
А у тебе буде купа зворушливих історій, якими не можна поділитись, не можна розповісти навіть про те, що зараз відбувається в твоєму житті. І це вперше, коли ви не можете переживати разом щось.
Батько ще навіть не встигне договорити «надовго?», а мама вже моментально сердито накинеться на нього «замовч!»
Вона навіть чути не хоче про те число, коли мені їхати, для неї кожен день буде святом. Для неї краще один раз потім почути «все, мамо, їду…», ніж постійно мучитись і рахувати дні.
Потім на порозі зніме з мого одягу якусь волосинку, притулить голову до мене і ніби передасть мені хоч дещицю домашнього тепла в дорогу. А потім, знаю, буде довго молитись.
Сон не приходить. Думки, думки…
Знову не приїду, знову не побачусь з Оленкою. Дотик її губ легкий, як пушинка кульбабки, не забути ніколи. І ось ще чого не можна забути довгими роками:
- Почекай мене, я повернусь!
- Ти не повернешся…
У відкрите вікно нарешті потрапили перші клаптики свіжості. Ледве-ледве піднялась і почала рухатись хвиля легкої прохолоди. Знову трохи гримнуло, але десь далеко. Зухвало забарабанили по підвіконню перші рідкі краплини так бажаного дощу. Але гроза пішла десь далі, навіть шкода стало,що не прийшла злива з страшним громом і блискавками. Нічого, можливо я незабаром ще її десь зустріну і вимокну до нитки. А може мені належить пізнати спеку. Позамежну… І через день буде зовсім інше життя. Різні люди, різні випробування, якісь непередбачені пригоди, котрі змусять змінити звички, характер…
Аеродром.
До польоту готують три літаки, всіх нас розділили. Ніякого «Аерофлоту», як і в минулий раз. Літак сусідів. Я завжди вітаюся з літаком: «привіт, братіша!» По традиції кинув торбу з амуніцією на траву і мовчки присів на хвилинку перед далекою дорогою. Так мене мама завжди проводжала, так я роблю і до сьогоднішнього дня, якщо кудись збираюсь далеко.
Знову замість м’якого крісла – невеличка герметична секція в передній частині літака Ан-12 за кабіною пілотів. Основний салон негерметичний – тільки вантажі возити та десантуру кидати. Я вже знаю цей літак і можу пересуватися в ньому з закритими очима. Навіть більшість екіпажів мені знайома, не раз в кабіні пілотів був. Весь грузовий салон забитий «воєнторгом»– «гуманітарна допомога зоопарку». І пахне в літаку сьогодні якось по-особливому. Пахне пригодою, пахне ще однією темною історією на темному континенті. Запах, ейфорія і захоплення від такої вже близької можливості з жадібністю подивитися на зовсім другий світ, переоцінити свої ідеали, отримати непередавані відчуття і, нарешті, обшарпаному і втомленому знову пережити ту мить, коли перед очима засвітяться вогні маминих вікон…
Командир корабля перед посадкою в літак довів коротеньку інформацію:
- Бійці, ми летимо з курсом на південь і якраз там зараз стоять фронтальні грози. Нічого не пийте і відром не користуйтесь. Трясти буде так, що згадаєте Будьонного!
Мдя… Можливо нічна гроза пішла на південь і таки мені доведеться з нею зустрітись. А про відро командир сказав тому, що в літаку немає туалету, просто стоїть відро на всяк випадок. Почне трясти в грозу і комусь те відро на голову прилетить. Треба витерпіти годин 7 до першої посадки. Такий великий літак і без туалету… Пригадується відразу анекдот:
Перехопили якось в нейтральних водах військові винищувачі транспортний літак. Летять, опоясані всіма ременями в своїх катапультних кріслах, балакають по радіо і показують транспортному наскільки їх винищувачі крутіші: то фігуру яку вищого пілотажу крутнуть, то швидкість свою покажуть, то стрельнуть новим кулеметами. А по радіо ще й психологічно тиснуть – бач що ми вміємо!
Пілот транспортника дивився на те все мовчки - та й чим йому похвалитися? Ось він мовчав, мовчав, а потім і каже:
- Нє, панове, все це фігня. Ось я зара таке зроблю - ви повторити точно не зможете.
Здивувалися винищувачі, кажуть:
- Ну, давай вуйку, покажи, що там твій літаючий хлівчик вміє, чого ми повторити не зможемо.
Летять хвилину, три, п’ять… Транспортник продовжує летіти по прямій.
Через 10 хвилин один з винищувачів питає:
- Ну, коли вже?
- А я вже ...
- Ну, і що ти зробив? Ми нічого не бачили!
- Включив автопілот, сходив в клозет посрав та покурив. Слабо повторити?
Грузимось в літак. Бортмеханік тягне дві важкі каністри і прив’язує їх в нашому відсікові. Командир проходить і каже мені:
- Там спирт, презент для наших веземо. Бережи як зіницю ока.
Кажу «ок!» і попросився у командира в пілотську кабіну глянути на зліт. Притулився і дивлюсь як екіпаж працює.
Екіпаж почав читати «молитву» - читалася контрольна карта перевірок перед запуском двигунів. В результаті її читання перевіряють чи все зроблено правильно, щоб у разі чого вчасно виправити неполадки. Тут аж чотири двигуни. Наростає гул - рівний, потужний. Пілоти запустили всі системи, необхідні для безпечного перельоту. І після кожної виконаної дії знову читають карту контрольних перевірок.
Порулили на полосу для зльоту. Рев двигунів став зовсім нестерпний і максимально завантажений літак після нескінченного розбігу, нарешті відірвався від землі та важко поповз вгору.
Розворот і взяли курс на південь. На небі не видно ні єдиної хмарини, і там, де гуркотів вночі грім і звідки падав дощ на землю, тепер розкидалася ясна і бездонна блакить. Попереду два перельоти і невідомий африканський континент.
Знову я в небі, але очі чомусь звично не шукають місце на землі, куди треба приземлитись і ти летиш тільки тому, що весь час падаєш.
Скільки не стрибай з парашутом, але по силі емоційного впливу реальний політ в кабіні пілотів все-таки для мене важить значно більше.
Тут можна охопити все небо і спокійно роздивитись що тут за життя. Тут свої закони, свої дороги і по ним рухаються хмари та літаки. А ще тут живуть грози, у них свій рух і треба з повагою до них відноситись. Нам через якийсь час польоту з ними в одному небі якось треба буде співіснувати.
Літак займає повітряний ешелон 9000 метрів, трохи тихіше починають завивати гвинти на номінальному режимі, всі системи налаштовуються на довгу подорож. Літак ніби розвідує межі своєї наглості та лінію поведінки в гостях: прислухався до неба, погойдав легенько крилами і понісся по своїй трасі з швидкістю 650 кілометрів за годину.
З великою цікавістю спостерігаю за всім. Вже наближаємось до грозового фронту, який наскільки вистачало очей, тягнувся з заходу на схід і перекривав нам шлях на південь. Бортрадист «птаха-говорун» дає мені свою авіагарнітуру послухати про що говорять пілоти. Слухаю: до фронту ще кілометрів 70-80 по локатору, але вже добре видно візуально, що він дуже високий, майже до тропопаузи. Верхом не пройдеш, ми не можемо забратись на 12000 метрів – дуже велика маса літака зараз, 9000 набирали майже 50 хвилин. Назад вже неможливо, вперед небезпечно, вище не маємо можливості – значить вперед.
Наближаємося до чорної стіни суцільної хмарності. Всі прекрасно знають які подарунки ховаються в середині таких хмар. Там і град, і електричні розряди, і страшні вертикальні потоки. Іноді вже здаля нам помітні спалахи блискавок.
Всі зібрані і зосереджені. Мій «очкодав» затрясся і зарепетував всередині мене голосом Андрія Міронова з кінокомедії «Діамантова рука»:
- Льолік, останові! Я вийду!..
Літак також починає злегка тремтіти і чим ближче до нас стіна фронту, тим сильніше здригається літак. Я чую як намотавши перші сірі хмарини, помінявся тон гулу гвинтів і вони заговорили з Небом. І як не вірити після цього, що літак живий і має душу! Відчуває, що його чекають серйозні випробування в найближчі хвилини:
- Небо, якщо вважаєш за потрібне, візьми відразу!..
Якщо ні, то я буду слухняним, я вмію, але ти будь ласка контролюй мої дії. І в будь-який момент не цурайся і підкажи де небезпека, а я буду триматись від неї осторонь і не дивуватиму тебе своєю сміливістю.
Картина з романтичної дуже швидко перетворюється в небезпечну. Тут вже не до романтики. У кабіні темніє, висока стіна закриває від нас сонце. Стіна стрімко наближається. Вриваємось в суцільний морок і чорноту. Починає трясти. Чую по СПУ як штурман (бля буду, напевне має прізвище Сусанін чи Блудило) говорить командиру:
- Доверни вліво десять, бачу по локатору невеличкий коридор.
Через кілька хвилин знову штурман:
- От сука, кругом нас обклали…, а тепер доверни вправо п'ятнадцять, тут поки є прохід.
Командир летить вже «на рогах» - руки на штурвалі, автопілот виключений. Літак несеться з страшною швидкістю, слухняно обрулюючи небезпечні засвіти на локаторі.
Корпус літака стає сильно наелектризований, по лобовому склу зовні побігли світло-зелені струмочки статичної електрики. Це явище я спостерігаю вперше і не можу відірвати очей, виникає нестерпне бажання доторкнутись до скла рукою і відчути що ж то за такі змійки. Намагаюсь з-за спини правого льотчика дотягтися до лобового скла рукою. Про мене тут же згадує командир:
- Вали нафуй звідси у відсік і скажи бійцям щоб міцно тримались, бо розмаже по бортах!
Віддаю гарнітуру «птиці-говоруну» та виходжу з пілотської кабіни, але бачу, що щось казати хлопцям немає ніякого сенсу – всі вже після перших атмосферних реверансів «Будьонного» зайняли позу «хрен мене звідси виколупаєш»
Погляд чіпляється за ілюмінатор на дверях в грузову кабіну і тут знову репетує «очкодав» - а раптом вантаж хреново закріплений і зірветься при такій бовтанці? Почне гасати по грузовій кабіні, довбати в борти та люки і розгойдувати літак. Скільки катастроф було таких… Мля… Я таки хочу вийти. Де тут стоп-кран???
Знову пригадується анекдот в тему, просто якийсь бенефіс чорного гумору:
Літак падає. З кабіни виходить пілот з парашутом, відкриває люк і, повернувшись до пасажирів, каже:
- Заспокойтеся, я піду за допомогою.
Півдня назад в духоті на вологому ліжку гроза була так романтично бажана. І лише попавши в її обійми по-справжньому відчуваєш її безмірну силу. Відчуваєш як страх обіймає все живе і від того страху не знаєш куди кинутися.
Та що там півдня! Годину назад ти насолоджувався саме тут і все було так романтично – ти доторкнувся до життя небожителів, котре ніяк не може зрівнятись з короткими хвилинами стрибка з парашутом. Тобі раптом перехотілось смиренно тягнути своє існування в межах трьох хвилин адреналіну до кінця свого життя. Ти побачив відкриті справжні ворота в мавзолей адреналіну і безмежність небесного простору.
А тепер… Адреналін гірським водопадом вливається в кров після кожного провалювання літака. Романтичні думки миттю випарувалися. Ми заїхали в таку халепу… З усіх боків нас огортає щільна хмарна маса, насичена градом і електрикою. Темнота. Стає ще темніше, сильна бовтанка, мало не кожні 10 секунд виблискують яскраво-оранжеві спалахи в ілюмінаторах. Інтуїтивно відчуваю куди ми залізли - наш літак в такому потужному фронті як легка пушинка в стрімкому потоці, як піщинка проти страшної енергії природного явища. Залишається лише вірити екіпажу, літаку і чекати… Господи, пронеси!
Вискочили з грозового фронту несподівано – раптом стало абсолютно чисте небо і сонце знову залило відсік літака та припинилася бовтанка. Подивився в ілюмінатор і побачив тільки окремі маленькі розмиті хмарини. Скільки часу ми пробивали грозовий фронт? Може реально хвилин 15-20. Всім відомо, що в такі моменти час іде по-своєму. Чого тільки не прокрутили мізки за цей час! А скільки адреналіну хапнув!
Підійшов до дверей грузового салону. Треба було б туди зайти подивитись як там «гуманітарка зоопарку». Але ж він не герметичний, там холодно зараз і кисню немає. Роздивився через ілюмінатор в дверях, на скільки було можливо, чи не зірвалось щось з кріплень. Ніби нормально все стоїть і сітки не зірвало. Пішов в кабіну до пілотів і на всяк випадок доповів командиру, що візуально з вантажем все нормально. Він кивнув «ок!»
Подивився вперед , де-не-де ще стирчать по курсу окремі, трохи кучеряві, яскраво-білі потужні хмари, але лінія горизонту промальовується чітко. Все саме страшне позаду. Відчув як на плечі навалюється якийсь тягар (може це тропопауза так мене морщить), та й не спав половину минулої ночі від думок. Запитав скільки ще летіти до першої посадки – 5 годин. Пішов назад у герметичний відсік і приліг на якісь моторні чохли, підсунувши під голову торбу. Знову лізуть якісь думки. Які контрасти за такий малий проміжок часу! А скільки потрібно часу, щоб зрозуміти закони природи як все відбувається, зрозуміти правила життя в незвичних неземних умовах…
Прокинувся від тиску на вуха. Літак енергійно знижувався. В ілюмінаторі сонце вже було з правого борту і романтично сідало за горизонт. На землі, куди ми знижувались, вже були сутінки, а з літака за рахунок того, що ми ще були високо над землею, можна було насолоджуватись цим явищем природи і від того цей захід був якимсь казковим.
Коротка посадка на дозаправку. Вискакуємо з літака і справляємо всі малу нужду відразу за хвостом літака, користуючись темрявою.
Знову в небо. Вгорі зорі обсипали все небо. Їх світло лагідне і дружелюбне. Літак взяв знову курс на Африку.
Тево… Ранок. Готель. Дві порожні каністри з під спирту. Болить голова. Командир літака підходить до вікна, відкриває ... Мля!!! А там: савана, жирафи ходять, чорні люде…
- Штурман, де ми?!!
- В Африці, командир.
- А як ми сюди припливли?
- Ми не припливли а прилетіли.
- Ой, бляаааа... То я ще й льотчик?!!
Знов тойво… фото не мої звісно - давно було,підібрав в інтернеті просто в тему.