Hapuga » 20 лютого 2015, 15:26
Нажаль наші сподівання не виправдовуються. По радіостанції передають, що переговорщики ні про що не домовились. Незнаю чи правда чи ні. Що начебто Моторола дав добро, на вивіз поранених, а Гіві сказав, що з терміналу взагалі нікого живими не випустять. Остання надія рухнула. Тепер вже кожен зрозумів, що це все. Як завжди, наше командування буде довго радитись а тим часом, нас переб"ють. Змирившись з цією думкою на диво стало якось легше. Знайшов укромне місце і вперше за довгий час перебування тут сходив в туалет. Дістав вологих серветок, вмився, привів себе в порядок. Прокинувався вовчий апетит. Роздерибанивши сухпай, дістав звідти баночку печіночного паштету. Ще досі відчуваю цей смак в роті. Галети і паштет. Аж слинка біжить. Запив водою. Частина особового складу стала чистити зброю, часта чергує на позиціях. З хлопцями нагріли води на спиртівці, рознесли пораненим кави. Про сім"ю старався не думати, нехотілось знову розстроюватись, не хотілось щоб в душі знову оселилась марна надія. В наступні дні я постійно гнав від себе думку, про те що можливо вдасться якось вижити. Постійно говорив собі, я не повернусь, навіть не думай про це. Все забудь і тд. Сім"ї відсилав смс;"Живий, якщо щось зміниться, дам знати" а якихось емоцій старався не вкладати. Коротше всі гтувались до останнього штурму. Когось це гнітило, в комусь прокинулась якась відвага приречення. Кожен по різному відреагував на цю ситуацію. Близько 14ї години, не очікувано навколо аеропорта розпочався двіж. Почала працювати арта та міномети. Невже таки до нас прориваються, невже не залишили? Як виявилось таки так. Видно що почали штурмувати монастир який знаходиться західніш терміналу та й на Спартаку стрілянина. Але нажаль штурмові групи які працювали в напрямку монастиря попали перед перехресний вогонь і тому числі і з верхніх поверхів терміналу. Ми сидимо на першому поверсі, зажаті як щурі і чуємо як над нами по наших товаришах працює ДШК, вилітають РПГ. А ми сидимо і нічим не можем допомогти.З командиром з 90 бату з позивним Сєвєр, нашим Італьянцем та кількома активними бійцями всерйоз обговорюєм різні варіанти. Всім зрозуміло, що наступний нормальний штурм буде для нас скоріше всього останнім. Поскільки всі сходинкові марші заміновані , або укріплені і під вогнем терорів, то була пропозиція штурмувати через отвори в підлозі третього поверху. Тихенько підставити драбину , закидати гранатами та ломанутись на штурм. Тут всеодно всі поляжем, а так буде шанс розширити контрольовану нами територію. Але нажаль це потрібно було робити до темноти, часу не вистачає. Та й відчайдухів які підуть на цей штурм замало. На обличчях бійців втома, приречення, злість. Всім хочеться жити. Штурм навколо аееропорту припиняється, як потім виявилось наші змушені були відійти із втратами, через не злагорджене командування, яке не змогло налагодити взаємодію між підрозділами. Сутеніє, активні дії припиняються. Знову по черзі на пости. Що 3-5 хв дивимось в теплуху. Якийсь рух, підозріла теплова пляма. Один через тепловізор корегує вогонь інший стріляє. Все просто. Сліди від попадань в стіну теж світяться теплом, а корегувальник командує нижче-вище. Стріляємо тільки одиночними. Та більша половина ночі минає спокійно. Непам"ятаю в якій годині , поступає команда , що має прийти "мотолига" на евакуацію поранених. Готуємось.Підходжу до Юри Кушіра. Він ще вчора отримав важке поранення в голову. Хоч не було калюжі крові, просто велика гуля на голові і трохи крові. Перев"язали, медик каже, що жити буде. Сьогодні він вже навіть не ворушиться. Живий чи ні незнаю. Псих схиляється перед ним на коліна, запитує чи Юра його чує. Той кліпає очима, значить живий. Розумію ,що мені евакуація не світить, надто багато важких і дуже важких поранених. Готуюсь іти грузити поранених. Темрява,хоч око виколи. Ідеш півкроками, прощупуючи ногою , що попереду, щоб не наступити на вбитого чи пораненого. Працює артилерія прикриваючи під"їзд транспорту, зза рукава вилітає броня, різкий розворот підлітає до стіни, через вікно в якій ми виносили поранених та вигружали БК. Частина викидає воду, БК, ми всередині ждему команди на погрузку поранених та вбитих. Кілька бійців висуваються за периметр терміналу, що прикрити вогнем. Секнуди і скинули БК. Кілька бійців з 93ї домовляються ,що поїдуть на броні. Виїхати з аеропорта наказ їхнього комбата. Нам же такого наказу ніхто не давав. Команда і спотикаючись тягнемо важких до "мотолиги", легкі ідуть самотужки. Мат, сварка, хтось-когось придушив. Хлопчина якого ми несли матюкається і кричить коли ми його перетягуєм через підвіконня. Кажу йому та пофіг на твої ноги, зате живим залишишся. Закинули, повертаюсь дивлюсь,ще одного несуть, без свідомості, в німецькому камуфляжі. Схоже Рома з нашої роти. Допомагаю закинути всередину. Команда вантажити вбитих на броню. Повертаємось. Мені дістається нести мужичка, якого позавчора вбило на очах. Важко, ледь перетягнули через підвіконня, починається стрілянина, наші прикривають. Сил щоб підняти його на броню, вже не вистачає. Кричу "пацани поможіть, бо не втримаєм. Піднімаємо вище, в ніздрі гостро б"є запах з середини вже давно мертвого тіла. Піднімаємо ,хлопці на броні підхоплюють і все можна відходити. Вогонь щільнішає. З Сєвєром удвох зачиняєм двері в десант та кидаємось до вікна. Кувирком через підвіконня, синхронно перекидаєм свої тіла і ми всередині. Оглядаюсь мотолига стартує та на секунди застрягає в купі якогось мотлоху. Цього може бути достатньо для влучного пострілу з РПГ. Шепочу боже врятуй пацанів. Машина зривається і зникає в темряві. Повертаюсь в кімнату. Бачу Сєвєра який лежить на землі, над ним Псих. Питаюсь ,що таке? Відповідає ,що куля увійшла в бедро. Допомагаю перев"язати. Відвідує думка, що він був праворуч від мене коли йому прийшла куля в праву ногу. Цілком можливо, що вона могла бути і моєю.
"И не бойтесь убивающих тело, души же не могущих убить..."