Розкажу про одне чудове місце на сибірській річці Ангарі, де живуть нелякані ідіоти і приїздять туди частенько такі самі. Після розпаду СРСР багато грандіозних проектів були не реалізовані, деякі призупинені до кращих часів. В 2006 році почалася добудова Богучанської ГЕС, котра будувалась ще з 1974 року. З продовженням будівництва ГЕС і алюмінієвого заводу поступово почала рухатись вся інфраструктура – вахтові посьолки, ЛЕП, лісоочистка.
Я отримав пропозицію допомогти з організацією охорони об’єктів і майна одного підприємства. Вся проблема в тому, що вони будуть будувати розкидані по Ангарі різні об’єкти на протязі 200 кілометрів від Богучан до Мотигіно. Геморой ще той, але саме тоді інтуїтивно відчув, що можна буде потопати ніжками по тайзі та поплавати по Ангарі, що для мене це якраз буде той випадок поєднання приємного з корисним. Рідко випадає така можливість опинитись в місцях, де можливо дійсно ще не скрізь ступала нога сучасної людини. Глянув на карту, трохи подумав, дав «добро» і поїхали на розвідку.
Край дикий, роботи у людей немає, лісозаготівля зосередилась в певних місцях і руках, іншим не повезло. Всі живуть рибою і своєю худобою. Після спілкування з місцевим головою адміністрації і правоохоронними органами стало ясно, що красти будуть пробувати все.
Відкрили своє охоронне підприємство і ще трохи схитрував: підтягнув сюди ще одне охоронне підприємство свого приятеля, у котрого на той час вже була ліцензія на зброю для охоронців – нехай він відписується перед ліцензійно-дозвільною системою та прокуратурою за використання зброї. Ну а те, що зброя тут мусить використовуватись частенько - у мене сумнівів не було.
Розставили вагончики для охоронців, де в яких місцях навіть тимчасові палатки, купили пару УАЗиків та Нив для груп швидкого реагування, пару машин орендували у місцевих, домовились з місцевими участковими на взаємовигідній основі, щоб вони енергійно душили спроби організації пунктів прийому металобрухту і щоб охоронців також перевіряли частіше. Процес пішов.
Через якийсь час збираюсь навідатись туди на недільку з перевіркою. Знаючи вже дорогу від річки Єнісей до Ангари- їхати на своїй машині треба бути конкретним ідіотом, та й службову новеньку шкода. А там мені машина ой як потрібна. Забирати у охорони на неділю якесь авто також не дуже добре. Без машини там буде сумно, стільки можливостей поїздити біля річки та в тайзі. Якраз перед цим поламалась одна орендована для охорони машина. Пояснюю Генеральному, що є крайня необхідність купити нам ще одного УАЗіка і я його з своїм замом туди перегоню. Генеральний пише в Москвабад термінову заявку на японський джип. Головний олігарх виділяє шефу всієї безпеки по нашому напрямку в Москвабаді суму на імпортний джип, шеф безпеки відправляє моєму Генеральному суму на новий УАЗік, ну а Генеральний передає мені вже суму лише на Ниву і то поїжджену. Отака фігня. А потім дивуємось чого це на виході з алюмінієвого заводу такий дорогий один кілограм продукту чи кіловат з ГЕС. Я тепер точно знаю, що дорожнеча в моїм краї саме від того, що десь в тайзі ламається якась нікчемна машина.
Купую на автобазарі на ті гроші лише поїжджену пару років Ниву, завгар приймає її на обслуговування. Про мою поїздку дізнається зам Генерального «по тилу» і «падає на хвіст». Пройдисвіт ще той, вирватись на недільку на природу кому ж не схочеться. А тут такий шанс. Рибалка він заядлий, кучу грошей тратить на різні костюми, рибальські снасті та прибамбаси. Я все це називаю бутафорія. Взагалі-то я трохи не розумію рибалку - не розумію як можна тупо просидіти нерухомо годину чи півдня в одній позі і встромивши очі в поплавок на воді. Фігня якась.
Але він може бути мені дуже корисним, вірніше не мені – моїй роботі: закупить вагончики замість палаток та бензин виділить без обмежень. На другий день виїжджаємо з ним і моїм замом, при умові, що він також буде рулити коли нам надоїсть.
Від Новосіба до Красноярська 800 км, потім до Лісосибірська ще 300 по асфальту і від Єнісея до Ангари ще десь 200км по ґрунтовці та через тайгу.
І ось ми в дорозі. Ніколи з собою майже нічого не беру, крім гігієни мінімальної. Привик якось викручуватись. Завжди дивуюсь як люди набирають по списку сотню пунктів різного мотлоху та продуктів, ніби за ними буде гнатись голодна смерть принаймі півроку.
Виїхали раненько, прислухаюсь до машини. Двигун працює монотонно, кілометри потихеньку намотуються на колеса. Машину взяв інжекторну, розганяюсь 100, потім і 120 – для Ниви то шикарно. Кілометрів через 100-120 появляється якийсь гул. Прислухаюсь, трохи збавивши швидкість, ніби пропадає. Знову розганяюсь і знову гуде. Може внутрішня граната загула, бо гул стоїть прямо під машиною. Зупиняюсь і заглядаю під машину – масло з коробки капає. До ближнього населеного пункту кілометрів з 20, до Кемерово – 100. Буду їхати до ближнього НП, може там сервіс є. В селі підказують люди напрямок в «Арасервіс», хачики піднімають машину і ставлять діагноз – треба знімати коробку і роздатку, міняти прокладки і сальники, у них таких немає і тре буде когось послати в Кемерово за запчастинами. Якщо слідкувати за маслом то можна доїхати і так до Кемерово. Показують де доливати масло в коробку, доливають майже половину. Починаю їхати помаленьку – гул пропав. Не витримую і потихеньку розганяюсь – тиша. Кілометрів через 50 знову гуде. Зупиняюсь і доливаю масло в коробку. Їдемо, знову тиша на 20-30 км, знову доливаю і так доїхав до Кемерово. Там на фірмовий автосервіс і під вечір машина готова. Поки машина в сервісі ми пообідали і полазили по місту. «Зам по тилу» ще прикупив якоїсь фігні для рибалки.
Прийдеться їхати вночі, а задумка була пройти Красноярськ ще за світло. Починаю їхати і відразу даю 120 і слухаю – все нормально. Думаю якщо щось вилізе, то нехай відразу, поки від автосервісу далеко не від’їхали, краще нехай тут щось відразу ламається, ніж потім у охоронців в тайзі. Але все тихо, мотор шепче. Швидкість збавляю до 100 – починає темніти. Кілометрів через 200 сідаю на праве крісло і дрімаю, рулить - зам по матеріальному забезпеченню фірми («зам по тилу»). Пройшли Красноярськ, я дрімав і не помітив. Прокинувся від шуму коліс по гравію – асфальт закінчився, вже під’їжджаємо до паромної переправи через Єнісей і розвиднюватись почало.
Я вже тут був і знаю, що тільки зараз починається самий геморний участок дороги. Буде паромна переправа на другий берег Єнісею, потім їзда по грунту 70км до слідуючої паромної переправи через річку Тасєєва, потім 40км до слідуючого парому через Ангару до Мотигіно, з швидкістю по бездоріжжю як вийде. Тобто, для того щоб добратись до Мотигіно, треба пересікти на паромі 3 річки. Таких бажаючих набирається на березі багато, організовується черга з машин і не всі входять за раз. Паром ходить туди-сюди через годину або через дві. Добре що приїхали на переправу так рано, черга ще з вечора стоїть, стаємо в чергу.
Виходжу з машини і саме тепер відчуваю, що ось вона воля, ось вона велика сибірська річка Єнісей. До першого парому ще години три з половиною, можна побродити по берегу.
Грузимось на перший паром і попливли. Любого жителя міських скляно-бетонних джунглів навколишня природа приголомшує. Стою біля борта парома і дивлюсь на все мовчки, думаю.
Через півгодини вибираємось на берег і починаються перегони. Треба обігнати всіх до слідуючої переправи, щоб попасти на паром в перший захід, бо там ще місцеві жителі
підключаються в чергу, можна простояти потім 5-6 годин. Вперед вириваються пара джипів, ми за ними. Сонечко вже почало пригрівати і вікна не відкриєш, бо передні машини підняли пилюку страшну. Відриваємось від основної маси пузотерок та вантажних і стараємось не відстати від джипів. Дорога місцями перерита промоїнами як канавами, то після зливи вода так поперек дороги біжить, такий місцевий рельєф. Через ті канави більшість джипів перебираються обережненько – шкодують водії свої недешеві машини. У мене тут перед ними виграш – на Ниву запчастини дешеві, та й службова ж таки, не так шкода. Скачемо через промоїни не збавляючи швидкості обганяємо всіх поступово, лише один SURF попереду, так і їдемо, там також за кермом ідіот.
Добираємось до слідкуючої переправи через річку Тасєєва, стаємо в чергу, паром якраз підходить до берега. Не дарма так гнались – за нами на паром попадає лише одна машина і більше місця нема. Знову пливемо мовчки, працюють лише очі і легені на всю потужність. І знову ривок по бездоріжжю вже до переправи через Ангару.
Ангара… Безкрайні простори, самобутні прибережні села… Кругом тайга на тисячі кілометрів, дивовижний рослинний та тваринний світ. У Ангари і запах особливий, лише вона одна починається з Байкалу і стрімко несе свою найчистішу воду вздовж тайгових квітучих кам’яних берегів в Льодовитий океан. Край незліченних багатств, невимовної краси і, одночасно, гострих екологічних проблем. Вже не раз її душили гідроелектростанціями, шкідливими заводами. Там де пройшли люди стелиться дим від пожарів і чорніють плями в тайзі. Ще до цих пір від Іркутська до Братського водосховища попадається риба з залишками ртуті із-за забруднення навколишнього середовища виробництвами хлору і каустику ртутним методом, золотодобування. Богучанська ГЕС то вже четвертий зашморг на її шиї. Але річка жива, сама себе лікує, сама очищує свої водосховища і притоки від людських фекалій. Гідно і мудро відповідає нам своїм водним розмахом, різнобарв’ям своїх тайгових берегів та чудовою рибою харіусом.
Заїжджаємо на паром в числі перших і попадаємо нарешті в посьолок Мотигіно.
Звідси нам ще 70км до нашої цілі – посьолок Орджонікідзе. Саме сюди я їду. З усіх місць на Ангарі мені саме тут найбільш комфортно. По-перше тут керує процесом мій знайомий прораб, по-друге тут живе родич голови місцевої адміністрації і його племінника я взяв водієм в групу швидкого реагування. За це маю по приїзду свої ніштяки у вигляді моторного човна, руської бані, пари сухарів. А ще це місце історичне. В 1908 за бандитизм сюди цар відправив Григорія Орджонікідзе (псевдо Серго) кращого товариша Йосипа Джугашвілі (псевдо Коба, Сталін) на вічне поселення. Пробув він тут до 1909, набрався сил і дременув звідси без дозволу до свого корефана, щоб разом з ним вписати кров’ю свої імена в більшовицьку книгу історії. Ніякої хатини де жив Серго не залишилось, але мені показали камінь, ніби на ньому любив Орджонікідзе сидіти над Ангарою. Я там також деколи сиджу і думаю як би то провернути якусь свою революцію в королівстві Таїланд.
Кілометрів за 30 до кінцевого пункту подорожі починається сильний дощ. Дорога моментально перетворюється на слизьку грецу – тут вже виручає 4WD. Потихеньку впевнено пробираємось до посьолка. Приїхали.
Посьолок живе своїм життям. Колись була робота у всіх на заготівлі лісу, тепер тільки своє господарство. Держава про них забула, виживають як можуть, ну ті, що залишились. Багато порожніх хат, але хати стоять міцні – лісу багато кругом. Кинули все, хто молодший, та й подалися хто в Мотигіно, хто в Лісосибірськ та Єнісейськ.
Заїжджаю на об’єкт до охорони, отримую інформацію і їдемо до хати прораба.
Фірма викупила за безцінь кілька непоганих домівок, зробили ремонт і заселили спеціалістів. Прораба знаю пару років. Його Генеральний тримає всіма руками, бо на таких людях все тримається. Петрович вже мене чекав, приготував нам вільну кімнату, баню і вечерю.
Завжди рано просинаюсь. Дощ закінчився, але хмарно. За день все підсохне і можна на завтра планувати рибалку як я люблю. По калюжам йти до річки не хочеться і вирішую поїхати машиною. Машина біля хати за парканом. Підхожу і помічаю натоптані сліди в грязюці біля заливної горловини, інтуїція підказує, що бензину триндець. Так і є, все хтось висмоктав вночі. Навіть не подумав ввечері, що так наглюче місцеві під вікнами прораба можуть зробити. А ми ж тут їм половині села роботу дали роки на два-три. Видно то хтось з тої другої половини села.
Петрович організовує доставку пари каністр з бензином з об’єкту і я з колегами їду до річки. «Зам по тилу» дістає свої заморські рибальські снасті і лізе до води з тими поплавками. Ну а я натішусь рибалкою завтра, там нас профі на човнах моторних будуть вигулювати.
День проходить цікаво і швидко. Вивчаю береги та релаксую в лісі з рушницею. Навіть встигаю зарюхатись в болоті на машині. Прошу Санича (мій зам) дойти до бази та якусь техніку пригнати на допомогу.
А під кінець дня вечеря у родича голови адміністрації з справжньою їжею та домашнім запашним справжнім хлібом. Випиваємо все.
Зранку над Ангарою невеличкий туман. Виходимо на трьох моторках, в кожній місцевий абориген і по одному з нас городських. Мотори набирають оберти, човни починають боротись з течією – йдемо вверх проти течії. Ех, яка краса кругом! Фото не може всього передати. І основне, що у мене рідко коли попадають в фотоапарат самі чудові моменти. Я просто насолоджуюсь моментом, не до фото. Я не фотограф і не ганяюсь за рідким кадром, хоча останнім часом все-таки задумуюсь над покупкою хорошої дзеркалки.
Кілометрів через 10 глушать мотори, кидають на ланцюгах в воду металеві диски від авто і починається рибалка. Я люблю рибалку коли ловиться риба. Через годину у мене вже два десятки харіусів, але не великі і не жирні, бо тільки ще червень, ось в серпні харіус буде зовсім інший. Чую як запускають мотор на човні з «зам по тилу» і пливуть до мене. Він ще не зловив ні одної рибини. Коли глянув в мій бачок то ледве з човна не вистрибнув на нервах. Закидає біля нашого човна (у нас же тут рибний клондайк, а там було тіпа невдале місце) і знову нічого не ловить.
А у мене тим часом знову пара штук. Віддаю вудочку, котру мені дали місцеві, «зам по тилу» і о чудо! Він починає смикати потрохи харіуса. Видно його заморські снасті зовсім не годяться для ловлі ангарського харіуса. Мені дають нахлист для ловлі щуки щоб я не сидів без діла.
На протязі якогось часу я ловлю самих придуркуватих в усій Ангарі двох величеньких щук, бо нічого такого особливого не робив для цього. «Зам по тилу» випучує очі і благає передати йому мій нахлист. Ловить врешті-решт таку ж велику щуку і на адреналіні чуть не перевертає човна. У мене нема дурного азарту, я розділяю філософію місцевих – брати від природи треба лише стільки, скільки тобі треба для достатнього харчування. Витягуємо якоря і йдемо на острови ближче до берега, риби у нас вже достатньо і пора варити уху.
Мимо нас пропливають плоти з лісом. Все як і 200 років назад. Доріг і мостів немає, може це і краще – не все швидко вивезуть.
Біля берега на кам’яних островках на нас накидається куча різної мошки. Мої колеги хапаються за репеленти, але не знають бідолаги, що цей гнус зовсім тут не правильний. Я то вже знаю, що краще так трохи перетерпіти. Збираємо сухі обломки лісосплаву на березі і запалюємо вогнище. Мошкара трохи пропадає. Місцевий абориген бере пластикові пляшки та топає до джерела за водою.
Поки йде підготовка до трапези, то я в човні роблю собі екскурсію і на одному з таких же кам’яних островків знаходжу такий знак. Цікаво, видно якась давня експедиція залишила пам'ять про себе. Пливу за місцевим жителем і показую, він нічого не знає про історію, Каже ще є дещо в інших місцях. Хм.. Значить є ще нам всім тут що відкривати.
Розповісти як місцеві готують уху з харіуса у мене не вийде. Це треба бачити, нюхати і пробувати. Для мене це один з цікавих моментів дійства. Я тільки ще додатково сам загортаю в фольгу рибу по своєму рецепту та кладу на вуглини. Пошкодую ваші нерви і монітори.
По евенкійсько-бурятській традиції мочимо пальці в алкоголь і кропимо землю – це духам, треба поділитись з ними щоб все було добре. Пийнувши і досита відвідавши ухи, починаємо неспішні бесіди. В основному місцеві відкривають свою душу і вивалюють свої проблеми. Пригадують Ангару свого дитинства, розповіді своїх батьків та дідів про річку, якою вона була і як жили. У людей забирають землю і вже навіть воду. Ангара вже не та, пропав бірюзовий колір і прозорість. Раніше кам’янисте дно було скрізь видно. Риби менше стає. Їм тут ніяких особливих дивідендів не достається від продажу природніх ресурсів, добре хоч світло провели. Появлялись якось тут підприємці пришлі з сітками для лову риби в великих масштабах. Навіть хати покупляли і почали ловити рибу на продаж в Красноярськ. Але чомусь погоріли ті хатки і підприємці повтікали. Видно з стародавніх часів живуть тут тунгуські духи шаманів і оберігають річку та людей від ідіотів.
Перебираємось на берег і відпочиваємо. В якийсь момент всі затихаємо і думаємо кожен про своє…
Непомітно накочується вечір. Підморгую Саничу і звертаюсь до «зам по тилу»:
- А хочете я вам подарую оргазм?
Дядько блимає очима, збирає залишки тверезих мізків в своїх шухлядах, але все рівно не може второпати що це я задумав. На всякий випадок відсовується від мене трохи далі. Натішившись моментом, пояснюю, що хочу продемонструвати вечірній річний фрістайл-слалом по-ангарськи. Запускаю мотор і піднімаємось всі троє на човні проти течії хвилин 30, глушу мотор і в повній тиші пливемо по течії до місця нашої стоянки. Люблю такі моменти, всі зачаровані урочисто мовчимо, такі моменти запам’ятовуються на все життя.
Ніяких людей… тиша… космос… На небі з’являються перші зорі, завтра знову буде хороший сонячний день. Відчувається прохолода і легенький туман - випущені майбутньою ніччю на розвідку. Погойдуємось в човнику на хвилях річки. Яке то щастя пройти через туман і почути як клацають зуби та навіть ребра від холоду. Під булькіт води набулькати з фляжки в похідну чарочку конячку чи віскарика, пристати до берега і підкинути в тліюче вогнище пару сухих кусків піхти та попити гарячого чайку з димком і, загорнувшись в густий сивий туман, притулитись спиною до трьохсотлітнього кедра в п’яній блаженній дрімоті, навіть не спробувавши з’ясувати від чого ти п’яний - від тої чарки, чи то від щастя, що знову на волі серед первозданної природи і величезного простору. Це потрясно!
Деякі ідіотські підсумки.
1. Їздив я туди раз в 2-3 місяці на протязі двох років.
2. Через два роки олігархи там «кинули» на гроші кучу фірм і роботяг.
3. Одного разу ідіоти-охоронці привезли сітку на одному з об’єктів і наловили забагато риби. Духи шаманів на другий день спалили мені вагончик. Ідіоти з страхової фірми пробували не заплатити нам, але у мене були всі документи.
4. Один ідіот з групи швидкого реагування на спір перескакував через розкидані колоди лісосплаву на березі цією Нивою і кончив всю ходову. Утримав з його зарплати з запасом та вигнав.
5. Другий ідіот з групи швидкого реагування під синькою злетів на цій Ниві з дороги і пом’яв весь бік у машини. Утримав з його зарплати з запасом та вигнав.
6. За два роки жорсткої експлуатації двигун Ниви не ремонтувався. Мінялось тільки масло та свічки.
7. Нива своїм ходом через 2 роки повернулась в Новосіб і на другий день була куплена якимсь ідіотом за 1000$.