ПОВОДИР У кіно з 12 листопада Історичні свідчення про розстріл кобзарів
Дмитрий Шостакович “Воспоминания”[російський композитор]:
“Надеюсь, кто-нибудь напишет историю того, как разрушали наше великое народное искусство в двадцатые и тридцатые годы. Причем, его уничтожали бесследно, потому что оно было устным. Когда расстреливают исполнителя народных песен или бродячего сказочника, вместе с ним умирают сотни великих музыкальных произведений. Произведений, которые никогда не записывались. Они умирают навсегда, безвозвратно, потому что другой певец поет другие песни.
Я не историк. Я мог бы рассказать множество трагических случаев и привести множество примеров, но не буду делать этого. Я расскажу об одном случае, только об одном. Это — кошмарная история, и ужас охватывает меня каждый раз, когда я думаю о ней, я не хочу об этом вспоминать.
С незапамятных времен по дорогам Украины бродили народные певцы. Их там называют «лирниками» или «бандуристами». Они почти всегда были слепыми — почему, это другой вопрос, в который я не буду входить, короче говоря, такова традиция. Факт тот, что это всегда были слепые и беззащитные люди, но никто никогда не трогал и не обижал их. Обидеть слепца — что может быть подлее?
И вот в середине тридцатых объявили о Первом всеукраинском съезде лирников и бандуристов, на который должны были собраться все народные певцы, чтобы обсудить планы на будущее. «Жить стало лучше, жить стало веселее», — как сказал Сталин. Слепцы поверили этому. Они прибыли на съезд со всей Украины, из крошечных, всеми забытых деревушек. Говорят, их съехалось несколько сотен. Это был живой музей, живая история страны. Все ее песни, вся музыка, вся поэзия. И почти всех их расстреляли. Почти все несчастные слепцы погибли!
Почему это было сделано? К чему такой садизм — убийство слепых? Именно для того, чтобы они не бродили. Тут совершаются величайшие дела, полным ходом идет полная коллективизация, кулаков уничтожают как класс, и тут же бродят эти слепые, распевающие песни сомнительного содержания. Песни, не прошедшие цензуры. А какой цензуре можно подвергнуть слепого? Слепому нельзя вручить исправленный и одобренный текст, ему нельзя выписать заказ. Слепому все это надо сказать. Это займет слишком много времени. Его песню нельзя заархивировать, как листок бумаги, на все это нет времени. Коллективизация. Механизация. Расстрелять их — куда проще. Так и поступили”.
Роберт Конквест “Жатва скорби”[американський історик]:
«Популярная в народе национальная культура на протяжении веков поддерживалась в украинском селе бардами, воспетыми Шевченко кобзарями, которые, путешествуя от села к селу, зарабатывали на жизнь исполнением древних народных песен и пересказыванием народных баллад. Они постоянно напоминали крестьянам об их свободном и героическом прошлом. Это «нежелательное явление» теперь было подавлено. Кобзарей созвали на съезд и, собрав их там всех вместе, арестовали. По имеющимся в наличии сведениям, многих из них расстреляли — и в этом была своя логика, — потому что от них было мало пользы в лагерях принудительного труда».
Микола Литвин. Як більшовики «вибивали колом закобзарену психіку» українського народу // Педагогіка толерантності. 2011. №2. С.48-52:
«...Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на з’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР розпочав розстріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд. Спираючись на свідчення місцевих жителів, пошуковою групою Спілки української молоді встановлено приблизне місце страти традиційних співців...»
Юрій Килимник. Правда про розстріл кобзарів постає з попелу забуття // День. 22-02-2013
Спочатку більшовики влаштовували справжні лови на сліпих і немічних народних співців і розстрілювали їх на місці, без слідства й суду. Однак у такий спосіб кобзарську справу їм не вдалося викорінити — надто багато було тоді в Україні мандрівних лірників та кобзарів.
Потім ЦК ВКП(б) змінює тактику, направляючи на місця постанови «Про заборону жебрацтва», «Про обов’язкову реєстрацію музичних інструментів у відділах міліції та НКВС», «Про затвердження репертуару в установах НКО», «Положення про індивідуальну та колективну музико-виконавчу діяльність». Але це не мало очікуваного результату. Тоді тих, що оволоділи кобзарським мистецтвом, взяли на зубки в пресі, оцінюючи як «невиправний націоналістичний елемент». У тогочасних газетах почали з’являтися публікації із заголовками: «Пильніше контролюйте кобзарів!», «Кудесниця-гармошка стає і певною мірою вже стала справжнім засобом виховання мас!», «Кобза — музична соха» тощо. До критики кобзарства енкаведисти залучають також українських письменників, окремі з яких у своїх публікаціях кепкували з кобзарів, недоброзичливо оцінювали їхню діяльність. Органи роблять нестерпним життя дослідників кобзарської творчості. Однак домогтися бажаного, звести нанівець «закобзарену психіку» українців більшовики не змогли.
І вони вирішили вдатися до суто єзуїтських методів приборкання вільнолюбних народних співців. Як каже М. Литвин, частину кобзарів, які не «заплямували» своєї селянсько-пролетарської біографії участю в національно-визвольній боротьбі, силоміць заганяти до «колгоспів» — капел, ансамблів, квартетів, тріо, які стали базою їхнього перевиховання. Інших сталінський режим спонукав творити «пісні» та «думи», які звеличували б радянську дійсність... Та більшість кобзарів не бажала вживатися в нову роль, вона, як і багато років тому, мандруючи Україною, співала прадавні «невольничі плачі», продовжувала воскрешати народну історичну пам’ять.
Дослідник історії нищення українського кобзарства Кость Черемський у газеті «Українські обрії» (квітень, 1991) подає такі свідчення:
Є. КЕДРОВСЬКА, пенсіонерка, у 1930-ті роки працювала бібліотекаркою: «У 1934-1935 роках по Харкову пройшли чутки, що відбувся кобзарський зліт, кобзарів вивезли з Харкова і кинули до яру, де вони й загинули... Кобзарям нібито сказали, що їх везуть до Москви ще на один зліт і що нібито трапилося це в дорозі».
В. ВОВК, пенсіонерка, в минулому — вчителька: «Кобзарів я любила з дитинства. Їх можна було частенько бачити в Харкові. А в середині 30-х зовсім не стало. Ходили чутки про якийсь кобзарський з’їзд, куди нібито звезли кобзарів з усієї України, а потім повбивали».
А. ПАРФИНЕНКО, харківський кобзар: «За сталінським наказом забирали всіх. Були облави на базарах. Забирали багато інвалідів, були й кобзарі там. Була одна сім’я: Прокіп Маловичко, жінка Мотря і троє дітей, всі дуже гарно співали. Жили вони в селищі Амур під Дніпропетровськом. Вночі їх забрали, навіть не сказали, що їм брати — чи харчі, чи якийсь одяг, — повантажили в ешелон, де багато вже було кобзарів з інших міст України. Очевидячки, цей ешелон ішов з самого Києва. Доїхали вони до Харкова, там приєднали до них ще багато кобзарів. За деякими підрахунками, було їх триста тридцять сім».
... у журналі «Українська культура» (1991, № 4) надрукував вельми цінне свідчення також багатолітній політв’язень беріївського ешелону Віктор Рафальський з м. Стрия, що на Львівщині: «Про цю трагедію мені було відомо давно, але нічого конкретного. І це бентежило. І раптом... 1956 року довелося протягом двох тижнів перебувати в пересильній в’язниці у Москві. Велика камера. В’язнів (політичних) близько сотні. Тут доля звела з колишнім працівником НКВС, на той час репресованим. Зайшла розмова про події 1932-1933 років на Україні. Згадали кобзарів. І тут співрозмовник просто ошелешив мене: виявляється, він мав повну інформацію про знищення більш як двохсот українських кобзарів, котрих було скликано під приводом якоїсь наради до Харкова наприкінці 1932 року за розпорядженням згори. Говорив він скупо — можливо, сам був причетний до цієї справи. Безперечно одне: казав правду, бо, як колишній співпрацівник НКВС, певна річ, ризикував — розголошувати такі таємниці!»
Трейлер С
https://www.youtube.com/watch?v=s4XYstz2np8Трейлер
Dhttps://www.youtube.com/watch?v=dwYGBqhWGbUhttp://povodyr.com/ПОВОДИР (THE GUIDE)
Старт в Україні: 12 листопада 2014
Жанр: епічна історія
Режисер: Олесь Санін («Мамай»).
Сценарій: Олесь Санін, Олександр Ірванець, Ірен Роздобудько, Пол Волянські.
Оператор-постановник: Сергій Михальчук («Параджанов», «Коханець», «Las Meninas»).
Художник-постановник: Сергій Якутович, Влад Одуденко. Композитор: Алла Загайкевич. Автор пісні «Квіти мають очі» — Джамала.
Продюсери: Максим Асадчий («Брати. Остання сповідь»), Ігор Савиченко («Зелена кофта»), Олесь Санін.
В ролях: Станіслав Боклан («Страсті за Чапаєм», «Дев'ять життів Нестора Махно»), Антон Святослав Грін, Джамала, Олександр Кобзар («Чемпіони з підворіття», «Матч»), Джеф Барел («Німфоманка», «Примара», «Пандорум»).