Якби були поетичні здібності, то так би і сидів десь над морем та вірші писав, а так навіть твори в школі ненавидів писати. Дивіться фото без слів.
Цікаво тут зранку прогулюватись. Багато турків сплять прямо біля моря, не у всіх лишні гроші є на готель. Хоча декому можливо саме так подобається.
Трохи англійці підняли тут ціни своїми гаманцями фунтовими. Дорогий курорт.
Море, море… хвилі, хвилі… Шось я розговорився сьогодні, а хочеться сказати зовсім інше. Фігня ця вся лірика в цьому місці для мене. Мені і в Ковелі на Турії, і на Пісочному, і на Світязі буває кайфово – скрізь є своя родзинка на воді під відповідну закуску. Але тут!..
Тут своя родзинка для мене – і це не лагуна з прекрасною водою, оточена з боків горами, а самі гори та напрямки повітряних потоків. Тут Мекка парапланеристів. Тут різні парашутисти з усього світу відриваються по повній, тут збираються ті, у кого вже захисний шолом приріс до голови, тут проводяться змагання, тут в повітрі одночасно хуліганять кілька десятків пара планеристів, тут плюють на жгути турбуленції від сусіднього крила, тут спеціально заламують кінець крила і падають штопором, тут… тут… тут…
А в піковий курортний сезон парапланеристи стрибають тандемом з відпочиваючими, за бабло ясне діло. Можна найнятись в фірму і кидатись з гори з пасажиром, отримуючи два задоволення: адреналін і бабло.
Стрибають з найвищої гори Бабадаг (1900м) і приземляються на набережну прямо серед людей.
На набережній є будка з інспекцією і якщо вітер сильний, то з будки по рації передають на гору «піпєц польотам» і на горі відразу закривають доступ на стартову площадку. Туди на гору бусики народ підвозять знизу.
Але ідіотам закон не писаний, адже сильний вітер пісю не надує. Багато хто стрибає з інших, більш непідготовлених небезпечних, площадок. Справа в тому, що туди офіційно бусики не ходять, треба своїми ніжками. По всіх стежках народ сунеться вгору за адреналіном. Я спробував для експерименту без торби ногами піднятись на ближню гору і майже дійшов, але далі крута скеля не піддалась без альпіністського спорядження. Тре було ризикувати чи йти в обхід шукати більш пологий підйом. Деякі куски підйому по розжареному піску нагадують момент, коли хтось пробує бігти проти руху по ескалатору в метро для прикола. Тут було те саме – пісок з тобою сунеться вниз, а ти вгору його переганяєш. Зате вниз котився на піщаній лавині досить весело. І ще один момент запам’ятався – ноги в кросівках чуть не зварились в тому розжареному піску.
Очкодав мій сказав «ну його нафіг завтра вітер стихне» і я почав спускатися назад.
Можете собі уявити підйом в спеку за сорок. На фотках якийсь не такий крутий підйом як насправді.
Ще пару слів про контори парапланові. В минулий сезон, кажуть, тут загинуло пару чоловік, то тепер ніби навели порядок. Позакривали кучу лівих контор, залишились дві-три основних офіційних. Глянувши на них з середини, зрозумів, що конторки також гнилуваті. Всі стараються взяти аванс з бажаючих стрибнути і можуть не повернути гроші, якщо вітер не дозволяє стрибати сьогодні. Переносять стрибок на пару днів пізніше, тіпа завтра і післязавтра все забито. Англійці тут живуть місяцями і їм по фігу коли стрибати, а хто на неділю приїхав, то можуть попрощатися з авансом. Так в основному поляків кидали та рідких росіян. Хоча росіяни тут переважно лише парапланеристи, та й то один-два. Забавка дорога – нормальне імпортне крило коштує 5000 доларів.
Місцеві турки дуже поважають пілотів парапланів. Пам’ятаєте, у Дон Кіхота був зброєносець Санчо Панса? Не знаю чи читали вони Сервантеса, але молоді турки місцеві рвуться на допомогу пілотам у парапланові контори, в основному в їх обов’язок входить тягати за пілотом-асом торбу з амуніцією, гасити крило після посадки ну і пиво тягати з кафехи для шефа…
… наповнити вітром відсіки між верхньою і нижньою тканиною крила, відчути підйомну силу параплану через стропи … перекачати серцем адреналін по всьому тілу і, відключивши мізки, 40-50 хвилин кружляти з гори на повітряних потоках до моря та бухнутись в прозору воду, прозорішої котрої ще не бачив… перевести серце з галопу на нормальний ритм, розкинути руки на дрібну гальку та пісок і ловити всім тілом лагідний дощ сонячних променів… це ще одне з чудес, дарованих нам природою і Вищим розумом…
Сьогодні вже струмені сибірської води змивають бронзовий турецький загар з мого тіла, але враження від подорожі залишаться назавжди. Дякую всім, хто сюди заходив. Знаю, що не про все зміг написати так як комусь хочеться, багато чого залишилось за кадром. Все ж надіюсь, що комусь стане в нагоді і така інформація, викладена мною тут, і мені вдалося привнести щось нове в опис подібних подорожей. Через пару днів попробую підбити якісь підсумки та показати недоліки - іншу сторону, де не все так кольорово. Зараз не хочеться собі та вам портити враження.
А ще хочеться колись написати про Таїланд. Хоча розумію, що волинякам саме Туреччина під боком більш реальна по фінансам. Але Таїланд це щось особливе, це країна, яка дійсно населена щасливими дітьми, котрі за сторіччя ніяк не подорослішають. Це пісня. І писати про Таїланд треба так, щоб це було дійсно як пісня. І мелодія вже звучить в моїй голові, залишилось лише правильні слова підібрати. Удачі всім!