Через день-другий після подорожі по фортеці традиційно ніжками протопав вздовж річки Димчай до греблі водосховища. Я вже писав раніше про свою прогулянку в минулий раз. На цей раз пішов по другій стороні річки. Туди і назад 18 кілометрів без прогулянки на водосховищі (по навігатору). День видався зранку трохи похмурий то я відразу і рвонув.
Як завжди дорога цікава з перемінним рельєфом і гірськими красотами. По цій стороні ходить автобус до самої греблі десь кожні півгодини, так що можна зупинити його по дорозі в любий момент. Розповідати особливо не буду, на фото все видно. Пройти і не помітити такої краси неможливо. Навіть в спеку. Один день прогулянки по цьому маршруту продовжує мені життя на рік.
Ще пару слів про приємну несподіванку. Десь по дорозі забрів в апельсиновий сад. Це як в Україні зайти в хороший яблуневий сад. Безкінечні рядки апельсинових дерев. А скільки апельсинів лежить під ногами! Зірвав з дерева з п’яток спілих ароматних плодів, погуляв по саду. Не знаю які аромати тут стоять коли цвітуть апельсинові дерева, а зараз стояв такий густий цитрусовий настій з присмаком бродіння, (бо деякі плоди ніким не зібрані вже підгнивали на землі) що навіть в голові трохи запаморочилося.
Потопав далі. На виході зустрів двох молоденьких гарнють. Запитую «дойч – інгліш?», інгліш – у відповідь. «Ай раша-юкрейн» – засміялись і зацікавлено глянули на мою майку U.S. ARMY. Стоять нерішуче і видно, що хочуть зайти в сад, але ніяк не можуть відважитись порушити приватну чиюсь власність. Кажу «пліз» та показую на свої зірвані апельсини «гут». Дівчата полізли швиденько в сад, а я пішов далі.
Дійшовши до першого ресторану, перейшов по місточку на другу (більш дику) сторону річки і пішов до наступного ресторану вже по іншій стороні. Так петляв по берегах до самої греблі.
Добряче втомлений і розжарений на сонці в мокрій від поту майці, тільки що зробивший собі черговий екстремально-емоційний подарунок, раптом ловлю знайомий запах форелі-гриль в одній з ресторацій на воді. Пора перекусити та пийнути троха пива. Приємна прохолода і килимова доріжка. Дружелюбна посмішка адміністратора і жест-запрошення в напрямку до диванчиків, непомітний кивок офіціантам і ось біля мене вже двоє з книжкою-меню та склянкою турецького чаю. Турецький чай втамовує спрагу і знімає втому. Замовляю рибу з овочами і, ясне діло, пиво. Вони завжди подають відразу свій чай. Так у них прийнято. Поки приготується риба, то так ще й відволікають гостей від нетерпеливого очікування делікатесу, хоча ні разу ще не чекав більше 15 хвилин.
Пригадую ковельську кафешку, вхід справа від піцерії Класік в центрі біля ДК. Замовив там стейк і пиво та розмовляв з товаришем. Розмова була цікава і я не помітив як випив пару келихів пива і пролетіло 35 хвилин. Стейк не приносили. Я зацікавлено поінтересувався чи привезли вже з села те поросє, що мають заколоти та мені приготувати. Відповіли, що через дві хвилиночки все буде готове, потім ще раз через дві хвилиночки продінамили. Залишив під бокалом гроші за пиво та пішли. Таке саме було іншого разу в Стейк Хаузі під Вогником біля церкви. Я міг чекати лише хвилин 20, бо спішив. Пообіцяли хутко за 15 зробити: «не переживайте - бачите зал порожній». Але і через 20 не принесли, то я ще почекав хвилин п’ять та також поклав лише гроші за пиво та й пішов по своїх справах. Ні разу навіть голос не підвищував, завжди чемно, максимум - можу пошуткувати з легкою посмішкою на губах. Шкода, що про Ковель, як про туристичний маршрут, мені доведеться згадати не скоро.
Допив турецький чай - відразу подали холодне пиво. Тобто хтось з гарсонів краєм ока постійно за тобою слідкує. Я не нахвалюю турків, просто це бізнес і у мене самий універсальний для них товар – гроші. А гроші їм потрібні і державі потрібні (податки та робочі місця).
Не перший раз вже відпочиваю в таких рестораціях. Чудове місце для релаксу: дивишся на воду, на гори і поневолі починаєш розчинюватись в цілющому, майже відчутному на дотик, бальзамі гірського освіжаючого повітря, настояного на гірських травах та ароматах ресторанних спецій. Як втримати це почуття щастя… Ти нічим це не втримаєш. Як і не зможеш нічим передати. Треба тут бути.
Турки сюди приїжджають цілими сім’ями.
Година пройшла чи дві… Хто зна… Легке дзюркотіння води і ніхто не сміє зараз сказати мені «робота», «треба», «гроші»…
Мдя… гроші… Привертаю до себе увагу офіціантів піднятою рукою і словом «прайс!» З задоволенням залишаю гарсонам «чайові». Треба йти – тут ще стільки всього цікавого і все хочеться встигнути побачити.
Зайшов подивився як вирощують гірську форель в проточній воді.
В наступні дні виникає бажання більш познайомитись з водосховищем.
Далі буде.