sibstupa » 23 листопада 2014, 05:31
Другий день підряд йде сніг. Так чудово сидіти біля вікна в теплій кімнаті і дивитись як все кругом сантиметр за сантиметром покривається легеньким покривалом, потім товстою ковдрою і нарешті вже і сибірським кожухом.
Так склалося, що маю свою хату і квартиру, але більш комфортно відчуваю себе саме в хаті. Хоча тут є свої сибірські проблеми.
Вчора прийшлось «поздоровкатись» з снігом вже в 3 години ночі. Вже з вечора було зрозуміло, що потужний циклон накриває місто і зранку рух транспорту якщо не зупиниться, то стане серйозно проблематичним. А у мене свої проблеми – очистка території біля хати. Добре знаю, навалить так, що з хати не вилізеш. Якщо вночі не вийти і хоча б один раз не відкопатись, то зранку прийдеться вже фанатично пару годин цим капітально займатись і потім звалитись на диван як віджатий лимон. Про якісь справи тоді годі й думати буде до обіду, а життя ж не зупиниш.
Краще зупинити час. І я його, ніби, навчився зупиняти. Дуже важливо навчитися, коли необхідно, не зосереджуватись на часі, на минулому і майбутньому. Вмикається момент ЗАРАЗ і мозок починає переварювати інформацію через призму всесвіту. Це цікаві моменти. Ось і тепер, як тільки береш лопату для снігу, важливо увімкнути момент ЗАРАЗ і відразу починають народжуватись різні думки. Так легше. Легше у всіх відносинах – і фізично і морально. Морально тяжко тому, що лише години дві назад ти все вичистив і знову снігу по пояс. Кожен раз ти думаєш, що отримав перемогу і кожен раз стихія знову насміхається над тобою. Коли приходить циклон, то сніг може валити два-три дні, деколи і довше. Можуть бути невеличкі паузи на годину-дві і ти думаєш, ну може вже кінець, і раптом знову повертається переможне кружило хуртовини.
Є така вишукана кара для провинних людей - їх заставляють копати велику яму цілий день. А на другий день заставляють назад закопувати ту яму. І так із дня в день, із дня в день… Багато хто не витримує такого, це психологічно дуже важко усвідомлювати тупість своєї роботи. Так і у мене. Сніг бомбардує мою психіку, а я «приласкую» його лопатою. Хто кого. Деколи він отримує перемогу і я люто його ненавиджу. Як же чудово в Україні! Можна у дві жмені зібрати весь сніг на дворі, або почекати неділі дві і він сам розтане. Мдя…
І ось знову я з лопатою в руках. Бачу сусіда з такою ж лопатою: « Сосєд, купі у мєня снега!» Сусід рже, ще перекидаємось якимись жартами і починаємо свою Білу Битву. Пару змахів і я бачу самий-самий свіжий сніг, це мій сніг, його ще ніхто не бачив. Знову змах лопати і знову нові думки. Звідки ж прилетіли ці сніжинки… Яку дорогу вони подолали, що бачили і що хочуть мені сказати… Можливо хочуть передати привіт від потужної циклонічної хмарності, а можливо і хочуть запитати, чому це мене так давно не видно там в вишині?..
Ось він той момент ЗАРАЗ, думки знімають стрес і починають «підкормлювати» тіло, важливо не пропустити щось найдорогоцінніше. Знову думки про Україну. З сніжної хуртовини раптом, як з марева, випливає віз з конячкою. На тому возі я малій і моя баба. Ми їдемо в ліс зрубати пару кривих вільх на дрова. Поки їдемо селом, баба то зупиняється когось посадити та підвезти кудись по дорозі, то хтось другий мовчки сам сідає на підводу на ходу. Скільки пам’ятаю, то скрізь так було тоді.
Крайні пару років я кожен раз проходжу пішки десятки Волинських доріг, я люблю багато ходити пішки і любуватись природою, дивуватись як міняються дерева, кущі, земля. І думати…
Так ось, ніде ніколи ні разу ніхто не зупинився і не запитав чи не підвезти мене. Мені це і нафіг не потрібно, тут справа в іншому… Виросло нове покоління людей з новим менталітетом.
Сибірський люд, мабуть, разом з морозом оберігає ту стародавню людяність. Тут не рідкість, коли пізно ввечері на дальній зупинці муніципального транспорту зупиниться автівка і підвезе зовсім незнайомих людей кудись ближче до метро чи центру. А зранку автолюбителі один одному допомагають запустити двигун промерзлої за ніч машини, виштовхують один одного з кучугур, а улюбленою темою розмов в транспорті є новини про завтрашній мороз, сніг і голодних птахів. І майже біля кожної зупинки насипаний хліб чи крупа. Виходячи з дому, більшість щось таке несе в кишенях. Пригадую позавчорашні очі голодної собаки біля входу в банк "Якщо ти не хочеш допомогти мені, то навряд чи ти будеш допомагати людям".
Люди різні – за характером і освітою, за своїми традиціями, за своєю історією і вірою. Чим більше живу, тим більше відчуваю, що мені хочеться жити серед людей, котрі відповідають моєму критерію немодифікованої наповненості душі, генетичного добра. Де я буду завтра жити?..
Руки далі продовжують займатися зимовою логістикою, а сніжинки відкривають принесену спеціально для мене нову інформацію.
Ти завжди щось комусь винен. Ти повинен бути успішними, сильними. Ти не можеш нікому дозволити побачити себе слабким і беззахисним. І чому так приємно коли хтось ніжно торкнеться твого волосся, посміхнеться і скаже: "Ты где так долго был?.." Дивно, ти можеш просто мовчати і цього буває достатньо. Тут можна нічого не боятись. Тут іншим разом знову буде нетерпеливе очікування біля вікна і потім знову очі, в котрих відбивається біль "Ты когда опять придешь?.."
Після обіду вчора виглянуло сонце, але мені ще прийшлось з годинку перекидати кучугури з місця на місце. Скоро прийдеться наймати таджиків і вивозити самохвалом сніг.
Прожитий ще один день, перечитаний і перегорнутий лопатою ще один білий аркуш нової сибірської зими. Вона ще тільки починається, хоча на календарі все ще осінь. Значить, багато ще буде думок моменту ЗАРАЗ. Моменту крихкого, як кожна прилітаюча до мене сніжинка.