Коли я прокидаюсь 5-5.30 щоб встигнути до 8.00 в офіс і приїжджаю додому в 20.30, то на те є своя мотивація. У Вас авто і півгодини до озера, моя мотивація - літак і 4-5 годин до океану. Добре, коли ще робота не каторга. А до землі, дійсно, хочеться бути ближче і в місті, хоч і депресивному, легше і швидше вибратись послухати ліс чи течію річки. Це можна робити частіше ніж на море-окіян літати. Але світ не поміщається в рамки району чи області. У світі багато чого цікавого і люди живуть скрізь різні. Якщо собі в цьому відмовляти, то це є каторга, а там і депресняк не за горами. В наш час блискавичної передачі інформації любий школяр в неті накопає терабайти ніштяків, на форумах начитається про реалізовані можливості інших, на перший погляд, таких як і він людей. І саме коли після закінчення ковельських бурситетів твої рухи впираються в неможливість реалізувати свої «хотєлки», то поступово і підкрадається депресняк. В другій частині моїх попередніх роздумів саме про це.
Як не крути, а розвиток міста залежить від достатньої кількості працездатних освічених спеціалістів, справжніх профі своєї справи. Це майбутнє перспективного міста. А так то я не проти щоб всі займались медитацією на природі. Тільки перед цим треба наштампувати якихось роботів, щоб вони мантулили і нам було на чому їхати, по чому їхати і що жувати. Вибачте, що образив тих, хто чудово живе в місті і іншого щастя йому не треба, інакше Вас на діалог не розгойдати. Ще раз наголошую – я не проти Ковеля, я не проти природи. Сам давно мрію перебратись на Волинь, тільки отой проклятущий «звон мєталла» і страх перед невлаштованістю життя в відсталому депресивному регіоні стримують. А так би було чудово знову, як в дитинстві, рано-вранці в кінці літа пробігтися за коровою по холодній росі і вскочити обома ногами в тільки що організовану коровою свіжу купу, щоб трохи погріти ноги. Такий кайф! Правда правда…