Недавно прочитав давню «електронку» і наче життя перевернулося. Ну, святим себе ніколи не рахував. Чудив і грішив в міру. Великим гріхом вважаю, коли батьки кидають своїх дітей і діти ростуть байстрюками. В цьому плані завжди був спокійним за себе. І тут прийшов цей лист. Лист прийшов на скриньку вже пару місяців назад, та я принципово не хотів читати, але й не видалив. Трошки поясню. Майже десять років назад трапилась у мене амурна історія. Там все і смішно було і грішно, і дуже безбашенно-романтично. Тільки кінець у історії був сумний – після півторарічних зустрічей мадама раптом зникла і з міста, і з країни взагалі без всяких пояснень. Я лише точно знав, що не загинула. Але куди виїхала взнати не зміг. Нерви залив текілою і ще з рік-другий чекав якихось звісток. Потрохи забулося. І тут лише через вісім (8!) років отримав першу звістку від неї. Потім зустрілись на морі. Пару днів активний романтік і я свідомо по-тихому кидаю її, як колись вона мене. Через якийсь час ото знову побачив від неї електронку та читати не став. І ось недавно прочитав…
Вона написала, що не встигла повідомити - у неї є 8-річна донька і це моя дитина. Тобто я стільки років не знав, що у мене є ще дитина. Думки різні… А чи то дійсно моя дитина, а чому відразу не сказала, а чому тільки зараз? І навіщо воно їй зараз стало потрібним, щоб я це взнав? З фінансами у неї точно нормально – ще внукам вистачить. Деколи дуже важко зрозуміти жіночу логіку, тим більше її логіку, котру мені і раніше важко було розшифрувати. Ось тепер думаю що робити… Логіка вибудовує послідовність: зустріч (серце підкаже) і генетична експертиза (не лишньою буде). Так?