Гм... Груди - коралові рифи?.. Ти рифи бачив? А-а-а.... груди?...
Такі асоціації колючі. гострі, кострубаті....

хм, корали як творіння природи - дуже гарні... форма це вже інше..
свідомість іноді й не таке видає..

Там був асоціативний ряд:
рифи - гавань
груди - лоно.

Трохи кострубато, але піде

От і я про те..... Ну але якшо на те пішло, то груди теж різні бувають....
М-дя..... Ото "критики рум'яні" зібрались! Музу хоч не "спугнули"?...

Ну-у, аж ніяк! Тим більше, якщо взяти до уваги, що цей вірш уже публікувався у моїй п’ятій збірці "Одинокий Всесвіт"...

Може, народ оцінить і ще дещо звідти? Для прикладу, співзвучне порі року...

* * *

Ти була вереснем
І калиною
І краплиною
На пожовклому листі
Я приходив на побачення
І ти дарувала мені хризантеми
Споєні морозяним вином
А коли я цілував їх
У самісіньке серце
Ти схилялась наді мною
Синьооким дівчам
У місячному намисті

1990.

Наступний вірш навіяний читанням американської сучасної літератури і заново відредагований, виходячи вже з досвіду життя у "відкритому суспільстві"...

Шукаю острів

Світ, де панують ілюзії,
Розбрат і ворожнеча,—
Світ, розірваний на
Багачів і голодранців,
Шпигунів і переслідуваних,
Божків та божевільних…
І як чудово, коли маєш свій острів,
Де відсутні стагнація, спекуляція й інфляція,
Де немає губителів природи
І творців атомних бомб…
Пропоную все, нажите
Підневільною працею, тому,
Хто нарає такий
Райський куточок!…

1988.

А це вже дещо орієнтальне...

* * *

Примхлива зваба самаркандського надвечір’я:
По блакитному куполу Гур-Еміра
Тихо, аби не потривожити часом
Войовничого духу Тамерлана,
Стікає сріблом Місяць…
Кохана, глянь: то не місячне сяйво
Вплело в твої коси
Срібне відлуння?

1984-2002.

Народ, чи є серед форумчан хто-небудь, хто сам особисто побував у Самарканді і бачив на власні очі гробницю Тимура?

до Saturn
..шалено сподобалось про хризантеми!


аж собі дещо пригадалось.. і сумно враз стало

Царівно Осінь,
Чому я бачу кожен рік,
Як час збігає із дощем,
І залишається бруківка
Із золотаво-кров'яним плачем...
Чому небесний блазень вітер
Наче всміхнений гонець -
Несе суцвіття синьо-сірих хмар у небі?
Чи то для смутку все це, для печалі,
Чи то щоби померши зацвісти?

Напевно так,
А втім не знаю...
Творець сворив те для краси...
Та частка світу для скорботи,
Щоб не забулися...

Осінній сум шепоче жовтим листом,
Осінній дощ стікає по щоці,
А я іду чужим – вже рідним містом,
І хризантеми схилені в руці.
Вони не винні, що цвітуть в цю пору,
Коли лиш хмари і дощі, дощі…
І я не винна… Але ми поборем
Осінній сум в брезентовім плащі.
Вони цвітуть, хоч голови схилили,
У осені крім смутку є й краса.
Які б там грози, громи не гриміли,
Та все одно я вірю в чудеса.

Так гарно... Я колись в дитинстві писала якісь банальні віршики, але потім якось закинула це діло. Тепер нічого не пишу. Нема натхнення. Бракує романтики у житті. Чи у душі?

Коханець жовтень – у очах багряний гріх,
У ніг моїх твого послання оберіг…
Барвистий холод почуттів
І зливи сліз… Ти не хотів?

Зів’ялим листом падає додолу
Моя любов. Каштан вже голий
Й береза схлипує від жалю,
Коханець – не коханий, я вже знаю.

Непевний жовтню, мій коханцю,
Тобою замилуюсь вранці:
Такий ти милий крізь фіранку…
Як жаль, що тільки зранку.

Твоїм кленовим оксамитом
Прощальний лист зіткало літо…

Спогади… Колись вони були мріями, надіями, сподіваннями, хай навіть планами, а тепер – то лише спогади. Прудконогий кінь часу безжально стоптав, перемолов їх під своїми копитами і помчав далі, наздоганяти нові жертви.
Час – вправний вершник. Він шалено летить уперед, ніколи не озираючись у минуле, як би не благали його спогади, час незворушний перед їх голосами, які щораз стишуються, а натомість з’являються нові. Проте він знає, що й цих рано чи пізно вже не буде чутно. Іноді трапляються надто наполегливі. Вони чіпляються в хвіст чи гриву коня і щоразу нагадують про себе, благають повернутися чи бодай зупинитись. А час усе мчить.
Спогади іскрами вилітають з-під ніг вороного, мрії, захоплені у вихор галопу, ламають крила, плани розсипаються на маленькі шматочки, яких навіть не видно, надії здригаються в передсмертних конвульсіях, а час усе мчить. Він змітає все на своєму шляху, залишаючи позаду лише спогади. А вони ж колись були мріями, надіями, сподіваннями…

http://ukrart.lviv.ua/samvydav/user.php?id=508

это почти лао де дзинь.........

Гано вчора погуляла - та й музу здибала...
***
А в Луцьку сьогодні був дощ,
Щедрий, як влітку буває зопалу,
Барабанив в дахи і простори площ,
І в такт йому листя опале кружляло.
Здалось в якусь мить, що то бал восени,
І дощ, неначе казанова,
Покружляв, тай пішов без вини…
Між нами тривала розмова:
«Я осінь не люблю – я теж…»,
Обоє закохалися у весну,
Та інколи під зливою пройдеш –
Мокро, дивно і чудесно.

Ой, як цікаво! Почитаю з донькою...