Олесь Санін: «Поводир» — мій маленький протест...
як американський актор українського походження примусив Олеся Саніна зняти кіно про кобзарів та чому у «Трансформерів» забрали техніку, режисер розповів під час зустрічі з глядачами у Харкові.
...про те, як зародилася і ожила ідея...
Ще навчаючись у школі, я цікавився народною музикою — такою, яка не звучала ні по радіо, ні по телебаченню. Тоді для себе вирішив, що буду їздити у фольклорні експедиції. Брав у тата магнітофон «Весна» і подорожував з ним по селах та записував пісні. Я дізнався, що не дуже далеко від місця, де народився, в селі Залюття, жив незрячий лірник Іван Ласюк, який співав давні кобзарські пісні. Я поїхав до нього, познайомився. На той час у нього інструмента вже не було — його забрали у якийсь київський музей і він не знав, куди саме (потім я знайшов цей інструмент, але вже після смерті лірника).
Записав у нього кілька пісень. І він мені сказав, що дуже хотів би піти до Почаєва, але не має поводиря. І я пішов з ним. Ця подорож змінила велику частину мого життя. Я потрапив на якусь іншу планету, у зовсім інший світ, який навіть уявити собі не міг.
Пізніше, навчаючись у театральному університеті, знайшов у Києві бандуриста Миколу Будника, який продовжував традиції українського кобзарства і Кирила Шиткаченка, його вчителя, який пережив всі ці події (розстріл кобзарів у 1930-х роках — Авт.). Він не потрапив під цей молот 30-х років через те, що був дуже молодий і до того ж захворів у цей час. Тоді серед живих лишалися тільки випадково.
Ця історія була мені цікава і я з нею жив. Вона ніяк не була зв’язана з моєю творчістю, ні як художника, ні як режисера. Тому не міг зрозуміти, як зможу це розказати на екрані.
Все почалося пізніше. В 2003 вийшла моя перша картина «Мамай». Фільм отримав купу нагород і став першим претендентом на «Оскар» від України. В американській кіноакадемії він отримав схвальну пресу. І там я познайомився з актором Джеком Пеленсом, якого насправді звали Володимир Палагнюк. Це великий американський артист, лауреат двох Оскарів з неймовірною долею. Під час Другої світової війни він був пілотом бомбардувальника. Його збили і у нього обгоріло обличчя. Пеленс ще завжди жартував, що він актор, у якого обличчя — із власної дупи.
І от він випадково знайшов мене в Лос-Анджелесі в готелі і ми познайомилися. Пеленс водив мене по студіям, американським кіношколам. Тоді він сказав, що хоче знятися у моєму кіно.
Після цього ми багато спілкувалися. Я давав йому один сценарій, потім другий... п’ятий. Але він говорив, що це все не те і просив про щось розповісти. І я переповів кілька історій, в тому числі і про незрячих бандуристів, яких колись не змогли зламати, які вірили в те, що сонце живе в середині них, що можна знищити армію, але пісню вбити не можна. Вони вірили, якщо їхні історії про подвиги, про незалежність хтось колись почує, то викує меч, збере навколо себе військо і відвоює свою незалежність.
І Джек сказав мені: «Це та історія, яку ти мусиш зняти. Забудь про всі свої амбіції режисера, про всі гілочки і пальмочки. Ти мусиш цю історію розказати, перш за все в Україні, тому що вона про те, які ми є насправді».
Чесно вам скажу, я ці слова згадую останнім часом досить часто. Згадую, наскільки фантастичним і прозорливим був цей чоловік, якого вже з нами немає, який хотів знятись у цьому фільмі, але не встиг, бо помер.
...про складнощі зйомок та українське кіно...
З 2007 року я багато разів міняв сценарій. Мінялися уряди і президенти, люди, які обіцяли профінансувати це кіно. Але вірив, що колись його зроблю. Відмовлявся від інших постановок, працював у наймах в інших державах, знімав музичне відео, рекламу — все, що завгодно, щоб вижила моя сім’я і я зміг набратися досвіду для того, щоб зняти кіно і показати його в таких кінотеатрах, як цей («8 ½» — Авт.). Адже українські стрічки не показують в багатозальних кінотеатрах, де йдуть фільми-атракціони. Їх ніхто з прокатників не хоче бачити. Ми боремося за нагороди міжнародних фестивалів в дуже специфічних категоріях, або навіть спеціально знімаємо для цього фільми, щоб сподобатися їм.
Скажу вам відверто, досить довгий час ціле покоління режисерів мого віку шукали успіху і щастя за кордоном. Багато з них знімали фільми, продаючи Батьківщину, — про те, які ми нещасні, убогі, як нам тяжко жити — тобто так, як нас хотіли бачити. Це непогано фінансувалося іноземними фондами. Мене це не влаштовувало. І це кіно — наш маленький протест авторів проти того, що ми ніби іммігранти у власній державі, де на екранах показують чужоземне кіно. Воно, може, й хороше. Але без нас.
Ми ж розуміємо, що в нас є м’язи, ми вміємо формувати історію, знімати кадр.
Тому, коли три роки тому з’явилася можливість зняти це кіно з малесеньким бюджетом у 16 млн грн, а це десята частина, яка потрібна, ми розпочали роботу. В нас повірило багато людей, які допомогли цьому фільму.
Ми домовилися про найкращу техніку, яка справді виробляється в Україні. У нас є навіть лауреат двох Оскарів за технічні нововведення в кіно Анатолій Кокош, обладнання якого працює на найкращих знімальних майданчиках світу — Джорджа Лукаса, Френсіса Копполи, Стівена Спілберга, Джеймса Кемерона і так далі. Не всі можуть дозволити собі цю техніку. Але нам пішли назустріч — відкликали її із якихось страшенно модних фільмів типу «Трансформери — 2», щоб вона зняла у нашому кіно поїзд, який летить, віхолу, яка несеться.
Нам допомагала велика кількість людей. Наприклад, у Харкові люди у масових сценах знімалися за дуже маленькі гроші, майже за їжу. Нам допомагали музеї з костюмами та реквізитами.
У кобзарському цеху ми зробили два десятки інструментів, які дали в руки незрячим людям. До речі, багато з них — музично обдаровані. Ці інструменти лишилися у них в руках і вони продовжили на них грати після фільму.
...про паралелі з сьогоденням...
Фільм ми закінчили у 2013 році. І ніхто не знав, що з нами трапляться такі події: що брат піде на брата, що тут у Харкові Ленін уже не стоятиме на площі, що мій друг — письменник і світлий чоловік Сергій Жадан отримає по голові від своїх же людей, і доведеться його вивозити лікувати до іншої країни та багато-багато іншого. Я уявити собі не міг, що мій знайомий артист буде стріляти у солдатів, які захищають мою Батьківщину. І я не знаю, як з цим жити далі.
Ми і подумати не могли, що картина матиме стільки паралелей з сьогоднішніми реаліями. Мені навіть говорили: «Таке враження, що ти просто подивився новини і повторив їх».
Ми не могли передбачити, що історія зі знищенням музикантів, історія з придуманими новинами та пропагандою буде такою близькою. Пояснення одне — методи КГБ не змінилися.
...про те, як вплинув фільм на самого Саніна...
Цей фільм змінив мене і моє ставлення до професії, до світу, в якому ти живеш і для якого ти знімаєш своє кіно, і навіть до свого майбутнього фільму. Тому що, скажу вам відверто, — у мене зараз є пропозиції подавати заявки на зйомки кіно. Але, розумієте, я мушу вийти на знімальний майданчик і чітко знати, що гроші, які я витрачаю, а це великі гроші, будуть потрібніші, аніж танк на передовій, ніж гроші на ліки для сотень поранених людей.
...про повну версію...
У ту двогодинну версію, яка зроблена для кінотеатрального прокату, багато чого не ввійшло. У чотиригодинній версії для телебачення, над якою ми зараз працюємо, і яка, сподіваюся, з’явиться на екрані наступного року, побачите більше Харкова, більше усміхнених облич, почуєте більше джазу у виконанні фантастичної співачки і актриси Джамали. Я знаю, що зйомки цього фільму її саму змінили.
...про Шевченка...
Весь фільм — це екранізація віршів Тараса Григоровича Шевченка. І не важливо, чи вони звучать і чи читають їх артисти. Ми намагалися показати його душу і розказати про світ, який він любив, знав і втратив. Ще один визначний момент для цієї картини — звучання: і шум вітру, і стукіт коліс потяга, і пісня, і бандура. Так ми хотіли створити голос серця, голос струн.
...про Харків...
Для мене був важливий Харків, як місто сонця, в якому тоді починалося нове життя. Люди приїжджали сюди розбудовувати місто своїх надій — з великою площею, хмарочосами, місто, куди прилітатимуть дирижаблі з іншого світу. Для мене було важливо, щоб Харків став теж героєм, який має свою історію, переживання, надію. Це дуже-дуже харківський фільм.
...про трактор з ХТЗ...
Кожне з місць у картині — це не просто пейзажі, це герої фільму. Кожен епізод важливий і має спеціальне значення. У нас навіть був маленький харківський герой — перший харківський трактор. Це трактор № 4, випущений на Харківському тракторному заводі. Він простояв 60 років на постаменті. Його здали на металобрухт. Люди, яким ця історія була не байдужа, забрали його. Вони навіть завели цього трактора і він поїхав у нашому кіно.
...про ніж справжнього ката...
У фільмі ми використали ножа, який був в руках у ката НКВС. Ми знайшли його в одній приватній колекції. Кат убив цим ножем 3 тис людей. Ми віддали за нього заставу 3 000 гривень, але коштує він набагато більше. Я уявити собі не міг, що таке можливо. До речі, колекціонер — це людина з погонами у відставці. Він збирає такі речі. Вони йому цікаві.
...про свободу для вітчизняного мистецтва...
Ми стараємося відвоювати свою територію на цих екранах. Ми не показуємо кіно по закритих кіноклубах. Ми показуємо фільм в кінотеатрах для масового перегляду, де у цей же час йде дуже серйозна конкурентна продукція інших держав. Якщо ми відвоюємо цю територію у кінотеатрах, якщо ми зможемо переконати людей, що українське кіно так само вартісне, як і інше, зможемо іти далі. Якщо прокатники зрозуміють, що навіть на такому драматичному фільмі вони зможуть зібрати касової збори, і цих грошей буде достатньо, щоб зняти самостійно український фільм, це буде наша історія і територія свободи. Нам не треба буде стояти з простягнутою рукою перед чиновником, якими б патріотичними не були його почуття до держави, до кіно, чи до мене особисто.