Hapuga » 14 лютого 2015, 02:40
Хочеться щось написати, розказати, тим більше обіцяв. Ловлю себе на думці, що не знаю з чого почати. Якщо по порядку, то після Констахи було Опитне. Де теж доводилось переживати досить важкі моменти. Але не можу. В голові тільки одні спогади, одні дати, одні й тіж обличчя, прізвища, позивні...
13 січня, ранок. Змінився з посту , трішки поспав і тут команда збиратись тим хто погодився чи зголосився поїхати на підсилення 7-й роті. Забиваєм рюкзаки тільки самим необхідним. Запасний комплект "термухи", шкарпетки, "трусняк". Трішки хавки, грілки,бензин, ватні штани та бушлат. Хлопці на спіх перехилили по 50 на коня, біля машини коротка молитва та прощання. Все по правильному, скупі чоловічі сльози, пробачення, побажання. Грузимось в "шишигу" та рулим у напрямку Водяного. Іхати недалеко тому не встигли ні замерзнути ні втомитись. Розвантажились, хлопці з 1го взводу зустріли радо. Показали наші апартаменти. Чи то дача, чи то хата якоїсь мііцейської шишки. Сауна, басейн, більярд. Звісно що нічого не працює бо електрики немає. Притяшнули генератор, поставили обігрівачі і вже хоч та якийсь натяк на комфорт є. Команда на шикування біля штабу. Любить наш Гламурний різні промови та виніс мозку. Остання пропозиція вийти зі строю хто не бажає, боїться та інше бла-бла-бла... Звісно ніхто не вийшов, всі "кіборгами" захотіли стати. Коротше варіантів купа, аж два. Або ідем через "блоки" сєпарів з мінімумом бк,це за дня. Або прориваємось по бойовому, загружені під зав"язку, але по темному. Тенденція така, що світить нам другий варіант. Страшно блін. Досить часто техніку кромсають ще по дорозі, дуже вже нехочеться згоріти в "мотолизі". Розійшлись по "располагах" та ждем команди. Несподівано через кілька годин поступає команда всім готуватись до виїзду. Та що тут, ми й так всі зібрані, всі вдавано спокійні. Поспішні дзвінки додому, фото і тд. Але у дві мотолиги поспішно загрузили розвідку та нашого ротного. Їх посилають на диспетчерську вишку. Їхати по дню, коли броню МТЛБ навіть 7,62 прошиває? Значить ситуація дійсно напряжна. Тривожне очікування але за пів години приходить звістка,дібрались. Фуф, Слава Богу! Розходимось по покинутих хатах збирати мішки, адже вони дуже потрібні для укріплень в терміналі та на вишці. Вже пізніш дізнаємось ,що вишку танк завалив, безперешкодно довбаючи по ній з близької відстані. На щастя здається обійшлось без двохсотих. Вечоріє, сяк так перекусивши ідем передрімнути. Скоріш за все виїзд буде десь під ранок. Піднявся на другий поверх, піймав мережу, кілька скупих слів дружині, мамі, малишні, стараюсь приховати хвилювання, заспокоїти. Та удавати з себе пофігіста складно. Мені важко уявити, що вони там пережили.
Сон не йде , але якось так вдалось задрімати. Заходить ком 2-го взводу, одягаємось, автомат,"гранік" та важко перевалюючись іду до "ласточки". Не втрачаю часу та першим завалюсь в десант. В касці, броніку з автоматом та мухою це не так просто. Під ноги ящики з патронами, закидаєм воду, гранатомети. З горем пополам набивається вісім чоловік. Приходить думка, що в разі чого не встигну вибратись звідси. Рушаємо. Хтось хреститься ,хтось шепоче молитву. На війні атеїстів мало, принаймі я не зустрічав. Всі ми герої коли впевнені у власній безпеці чи силі. Проїхавши сотню метрів "мотолига" зупиняється. Відкриваються двері і нам підсажують ще двох пацанів. Підсажують це голосно сказано. Впихають, заштовхують, трамбують. Хлопці лежать на наших ногах. Виявляється один тягач не завівся. Хтось залишився а їм випала "честь" їхати. Рушили і понеслись. Гуркіт такий ,що не чути як б"є наша арта, прикриваючи наш підхід. Чути тільки як іноді стукочуть кулі по броні. Зупиняємось, хтось дає команду вигружатись. Відчиняємо двері тільки пару чоловік встигло покинути десант, як виявилось що ми ще не на місці, ми тільки на старті перед самою важкою ділянкою. Поспіхом залітаєм назад, мат перемат. Стартуємо , летиму, через гуркіт двигуна таки прориваються звуки вибухів. Тількиб не згоріти, тільки не згоріти. КСкільки ми їхали, навіть незнаю, зупинка, задній хід і команда на вигрузку. ВІдчинямо двері, фуф ми на місці. Швидко викидаємо вантаж, темнота , зкидаємо ящики з броні, берем свої рюкзаки та тримаючи один за одного, гуськом плетемось в напрямку нашого нового житла. Темнота всередині терміналу, хоч око виколи. Заходим в двері завішені покривалом , щоб світло не пробивалось. Самі двері з "диренью" від пострілу РПГ. Всередині напів морок, ящики,рюкзаки,під стінами матраси,каримати і вповалку сплять хлопці. Біля дальньої стіни стіл, кілька стільців, буржуйка на якій в каструлі тане лід. Воду нам доставляють в такому вигляді. Розбивають на пости, мені дістається з романтичною назвою Ромео. Є ще Кондор, Позитив, Джульєтта, Четвертий та Перший. Кілька годин до своєї зміни можу поспати. Броню не знімаю, заповзаю між кимось, розштовхуючи , накриваюсь з головою і на диво засинаю.
"И не бойтесь убивающих тело, души же не могущих убить..."