Місце спілкування ковельчан (і не тільки)
Сподобався форум - постав +1 
Сьогодні: 24 вересня 2017, 06:19

Часовий пояс UTC + 3 годин




Створити нову тему Відповісти  [ 164 повідомлень ]  На сторінку Поперед.  1 ... 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11  Далі
Автор Повідомлення
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 23 березня 2015, 18:38 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Не дозволяє цензор друкувати щось ідіоту в ідіотській темі :-(


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 24 березня 2015, 04:51 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Я злорадно по-ідіотськи кайфую, що рука цезора дотяглася до різних графоманських морд з ворожим ІР. Хоча і прийдеться тепер друкувати кусочками під більш обожнюваними ІР, превентивні міри збереження високих стратегічних стандартів інтелігентного форуму вважаю необхідними. Ніякої політики в своїх ідіотських опусах не бачу, хоча слова «політик» і «ідіот» вважаю синонімами.

З дитинства ненавиджу тон і пафос чергового лектора в інтернаті для повільно мислячих дітей, тому постараюсь сильно не шокувати розкріпачено-інтелігентну публіку.
Хотілось би зрозуміти чи доцільно на форумі, в такий непростий для країни час, друкувати мою графоманську дурнЮ та відчути в відповідному місці ту палю, на котру, на вашу думку, вже не варто далі лізти. Тому надіюсь на ваш зворотній зв'язок хоча би короткими тезами:
“мені здається ти ідіот”
“шо ти тут забув”
“фото глянув – читати не вмію”
“ось підросту - розуму наберусь і сам покажу як тре писати”
“Сібступа, привіт… Я Джульєтта…”
Ну і традиційне “тут були Петро з Кицюнею”


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 24 березня 2015, 04:56 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Преамбула.
Страшні теперішні реалії підстьобували мене написати пару нових абзаців, використовуючи все ж лише нормативну лексику з легкою іронією. Якщо ж піддавати все конкретному аналізу, то це буде порушення мого персонального етичного мораторію.
Актуальність даної теми може бути вічною - все повторюється по спіралі. Білі і чорні, багаті і бідні, добро і зло, Держава і олігархи.
Цитата:
Темношкірі повстанці півтора десятка років боролися з колоніальними військами і стали в листопаді 1975 повноправними господарями країни. Ангола стала вільною. До влади прийшла коаліція з трьох національно-визвольних рухів. Але владу не поділили: лідери насторожено ставилися один до одного не стільки через політичні переконання, а більш через приналежність до різних племінних етносів. Так національно-визвольна війна плавно перетекла в громадянську.


Цитата:
В ті минулі часи Африка стала черговою гуманітарною катастрофою століття завдяки, певною мірою, ідеологічному протистоянню двох систем.
Африка стала воюючим палаючим континентом. Дві системи вчили жити африканців по-новому, по-своєму, переслідуючи власні цілі.


Цитата:
На зміну прямому військовому втручанню прийшли повстанці-партизани, здатні при зовнішній підтримці дешевше і ефективніше вирішувати завдання з дискредитації влади, економічному саботажу, дестабілізації внутрішньої політичної обстановки в країні. За кожною партією стояла супердержава, а професіоналізм спецслужб був одним із способів ведення малих локальних воєн руками таємної політики.


Цитата:
Радянський Союз рішуче встав на захист справжніх представників народу багатостраждальної Анголи. У радянського керівництва не було сумнівів у тому, кого підтримати в розпочатій усобиці. Був організований повітряний міст, по якому з Союзу в Анголу і назад снували могутні "Антеї" Ан-22 і Ан-12.
Слідом потягнулися технічні фахівці і військові радники.


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 24 березня 2015, 04:58 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Саме амбула.
Закінчувався черговий курс навчання і наближалася пора практичних занять. Якогось дня командир роти зайшов в сержантську кімнату і наказав мені негайно бігти в політвідділ училища. Інтуїція підказувала, що знову все повториться як минулого літа.
Пригадалось, як колись перший раз викликали мене на бесіду в політвідділ.
Підполковник тоді почав здалека – задавав різні питання, потім запитав чи все по силам мені тут. Потім перевів розмову на монотонність життя в училищі.
Він з азартом розповідав, що якби генерал тут міг без нього обійтись, то він, очманілий від розумової напруги учбового закладу, вже б давно сам кинув ці кам’яно-скляні джунглі та сидів би вже десь в бунгало в жарких і вологих тропіках. Зранку читав би лекцію про партизанську війну тупим диким аборигенам маленьких національних армій, а ввечері б займався мастурба… пардон… йогою і пив каву, двома легенями перетворюючи чисте гірське повітря, настояне на воді цілющих джерел з тонким ароматом евкаліптів, в прикольний вихлоп заднього отвору.
Він сьогодні дико заздрить мені, що я так легко можу провести свою майбутню канікулярну відпустку серед дивовижних гір з цілющим настоєм ароматів чи на розкішних пляжах оазисів в ласкавих хвилях якогось моря чи океану. Ніяких чергових нарядів, нудних лекцій - цукор, цукор, цукор… А бонусом до всього ще й всі заліки "автоматом" в майбутньому і непогана грошова винагорода, котру потім тут можна буде профуячити мадамам на шампан… пардон на морозиво. Ставиш підпис і чекай своє м’яке місце в білосніжному крилатому лайнері "Аерофлоту", котрий понесе тебе в світ свободи і незабутніх пригод.

Всі ІДІОТИ підписали, з ким бесідували. А хто б не підписав, маючи ТАКИЙ діагноз?


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 24 березня 2015, 05:01 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Моя інтуїція мене не підвела. Прозвучало слово “Африка”.
Картини сірого неба та заметів, через котрі бредуть і ледь перевалюються з ноги на ногу ввічливі зелені силуети з мішками за плечима, схожі на пінгвінів, кудись провалювались і вимальовувались маслом пейзажі дикої екзотики вічного літа: материк на краю землі і там мене чекають якісь неземні пейзажі, незвичайні тварини, що ходять на передніх лапах, а люди живуть на деревах.

Бонусом і мотивацією на цей раз після повернення мені був запропонований майбутній білет кандидата в члени КПРС. Після цих слів я ривком встав в позу “струнко” - мені чомусь здалось, що саме зараз має заграти гімн Радянського Союзу, чим трохи навіть налякав підполковника. Чомусь тоді мені здалося, що у політпрацівника для таких випадків має стояти під столом магнітофон і саме в такі моменти він повинен урочисто натиснути на апараті кнопочку «плей». Я стояв і навіть не моргав, але ніякого гімну не прозвучало, а підполковник аж язика прикусив від такої несподіванки. Він глянув в папочку з моїм досьє, щось почитав і потім пильно так подивився мені в очі і запитав, чи тямлю я до яких вершин комуністичних ідей відчиняється мені фіртка.

Клянусь Маніфестом комуністичної партії, якби в той час там десь за нами спостерігали кращі столичні драматичні актори, то вони певне до кінця своїх днів тримали б в у верхньому кутку театру мій портрет в срібній рамочці, поповнивши і перейнявши у мене арсенал, котрим можна натурально пробити глядача на галоп серця і натуральну сльозу. Вся пика мого обличчя тоді налилася і почала випромінювати зрілість і безсонні ночі, на протязі котрих я фанатично та всебічно з усіх сил тягнувся до корифеїв комуністичних догм і став фанатичним шанувальником творчості німецького бородато-волохатого інтелігента-дармоїда з міста Трире. А майбутніх діточок своїх двох хлопчиків я неодмінно назву одного Карл, а другого Маркс.
Підполковник знову був у непростій ситуації – йому належало прийняти непросте рішення: кому з авторитетів після цієї бесіди все-таки віддати мене в руки - Кащенко чи Маргєлову…
Слід віддати належне людині, котра на своїй шкурі давно вияснила, що п’яниця проспиться і видужає, дурень – ніколи, він все-таки залишив мене в рядах під керівництвом автора шедеврального постулату “Сбит с ног - сражайся на коленях, идти не можешь - лежа наступай!”
Далі буде…

Тево... дякую, пройшов і російський ІР :bra_vo:


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 02 квітня 2015, 05:31 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
В назначений день зібрав необхідні свої манатки, попрощався з друзями та відбув в центр підготовки. Крім мене в нашій групі було ще з півтора десятки ідіотів. На той час я вже мав звання старший сержант, тому мене призначили старшим нашої групи.

Подібна підготовка для нас не була чимось новим. Я сподівався, що години будуть поділені між фізичною підготовкою та виживанням в умовах африканського клімату. Єдине, чого побоювався, як довго зможуть мої мізки терпіти політичні мантри про братську допомогу голодним дітям, про порнографічні журнали, отруєний ворогами віскі, підступних мулаток і Обліко Моралє.
Ще більш переживав, скільки часу зможе мій шлунок переварювати рисовий фарш ящірки з гімном антилопи. Чомусь мені здавалось, що це буде одним з напрямків підготовки на виживання.

По приїзду в центр спочатку з кожним був проведений інструктаж про дотримання режиму секретності. Надалі всім заборонялося будь-кому розголошувати відомості не тільки про подробиці перебування в країні, але і про саме перебування у відрядженні за кордоном.

А далі почалася сама підготовка.
Курс «національних особливостей» розкривав цікаву картину, сподобалась жива конкретна інформація від людей, котрі все побачили своїми очима і відчули вже все на своїй шкурі.
Ангола, колишня португальська колонія, бачилась радянському керівництву як своєрідний «комп’ютерний пароль» до Африки. З приходом до влади в Анголі Народного руху за звільнення Анголи (МПЛА) ніколи ще раніше у СРСР не виникало такого потужного і надійного союзника на Півдні Африки. Тому мета була очевидною: всіма доступними силами і засобами допомогти новому керівництву країни, і перетворити Анголу в еталон африканської соціалістичної держави, цілком і повністю орієнтованої на Радянський Союз.
Розрахунок робився на подальше економічне співробітництво в освоєнні казкових багатств цієї країни: нафти, алмазів, залізних і марганцевих руд, фосфатів, золота, урану. Цікавою була перспектива використання найпотужніших гідроресурсів ангольських річок, а також геть не лишнім постачання в СРСР кави, горіхів, чорного і червоного дерева.


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 02 квітня 2015, 05:32 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Легітимний уряд Анголи проводив операції проти озброєних опозиціонерів УНІТА і спецназу Південно-Африканської армії. Партизанська війна, розв'язана УНІТА, ведеться по всій країні. Вони просочуються групами по 20-50 чоловік і тероризують місцеве населення. Місцевий уряд витрачає величезні кошти на створення та утримання армії, міліцейських формувань, але виявився безсилим перед божевіллям внутрішнього збройного протистояння з диверсійно-терористичними формуваннями противника, котрі паралізували адміністративне управління та економіку окремих районів і підштовхують законний уряд виконати умови радикальної опозиції. Проти радикальної опозиції, крім регулярної армії Анголи, підготовленої радянськими радниками, діють кубинські військові частини і групи північнокорейського спецназу.
Ангольська армія - МПЛА будувалася і формувалася за радянським зразком, в ній були диверсійні, розвідувальні, десантно-штурмові бригади, формування прикордонних військ. Війська міністерства внутрішніх справ і держбезпеки також нічим особливим не відрізнялись від радянських. Особовий склад цих ангольських спеціальних підрозділів навчали радянські фахівці відповідної кваліфікації.
Крім висококваліфікованих фахівців з особливою підготовкою ГРУ і КДБ, не так вже й рідко в той час «за бугор» відряджали простих рядових солдат і «жовторотих пташенят» без п’яти хвилин офіцерів. В основному в якості підсилення охорони деяких об'єктів, пов'язаних з перебуванням в Анголі радянських людей: пунктів матеріально-технічного забезпечення, житлових приміщень, паливних складів, автотранспорту, торгових і риболовецьких суден «воєнторгу», також нашого посольства і військової місії.

Далі почалася спеціальна підготовка.
На заняттях нас вчили конкретно руху по савані, способам маскування і організації засідок, як правильно вести себе біля носорога або лева, як зловити змію. Вчили шукати і заплутувати сліди, орієнтуватися по карті і без неї, тактику малої диверсійно-партизанської війни - всьому тому, що в подальшому допоможе вижити і виконати будь-яке поставлене завдання в джунглях і савані, у горах і пустелях, при цьому діючи автономно у відриві від основних сил. Також ознайомили з структурою і тактикою підрозділів противника типу «Буффало» та «Овамбо». Саме у цих підрозділів була запозичена метода ведення вогню в рослинності вище голови, сидячи на плечах товариша, тому побігати з сидячим на плечах товаришем довелось не мало. Звісно, постріляли з усього, що було на озброєнні в даний час. Також передивились багато службового відеоматеріалу та слайдів. Ніхто нас не муштрував, не начиняв ідеологією, спілкувались як з рівними.
Було видно, що інструктори мають досвід практичного ведення бойових дій і виживання. З такими людьми хотілось спілкуватись як можна більше в побутовій обстановці, але, нажаль, нам видавали інформації лише стільки, скільки нам належало.


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 02 квітня 2015, 05:35 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Після занять по специфіці охорони посольства,воєнної місії та дотримання всіх заходів безпеки наших радників і спеціалістів пройшли курс виживання та аварійно-рятівних робіт. Тум можна було розслабитись – таке вже вчили в училищі.
Одного разу на заняттях по персональній аварійно-рятувальній евакуації з океану нам демонстрували різні прилади та засоби. Тримаючи в руках свисток для відлякування акул, чорт смикнув мене за язик:
- А це точно, що звук цього свистка відлякує акул? Може якраз навпаки? Бо одного разу в Кандагарі був випадок, коли також користувались якоюсь спеціальною свистюлькою для подачі сигналів в групі, то на той сигнал рвонули всі віслюки, котрі були в окрузі. Чомусь той звук покликав їх на розгнузданий тваринний секс. Ледве врятувались…
Інструктор був з почуттям гумору і відповів, що стопудової гарантії він дати не може, адже конструктор свистка десь пропав, рибалячи на акул, а у мене є шанс перевірити це на практиці та зайняти його місце після щасливого повернення.
Всі засміялись. Сміх сміхом, але в його словах була доля істини – після повернення кожен з нас по плану повинен був написати аналітичний звіт, розробити методику і проводити заняття з курсантами в училищі по виживанню в умовах, з урахуванням отриманого нами досвіду. Такий був порядок. Ні одна деталь, ні одне слово зі звітів не нехтувались аналітиками. Це давало можливість працювати з найсвіжішою інформацією в підготовці спеціальних хлопців.

В кінці підготовки нас завірили, що прямого контакту з формуваннями опозиції у нас не має бути, а участі в спецопераціях тим більше. Швидше всього, ми будемо приймати участь в організації безпеки наших радників і охороні об’єктів.
По результатам курсів ніяких заліків не було. Фактично екзаменами були практичні заняття. В кінці зібралась комісія з інструкторів, де вони задавали питання і по відповідям робили фінальні висновки.
Коли я проходив заключну співбесіду, мені першим поставив запитання начальник підготовки: чи усвідомлюю я, що «все може бути» і чи готовий попасти в полон. В умовах «холодної війни» будь який радянський військовослужбовець «африканець», який потрапив у полон до протиборчої сторони - це потужна зброя в ідеологічній боротьбі проти нашої країни. Чи готовий я віддати життя за СРСР?

Наївний дядько. Хіба він не знав, що з самого першого дня перебування в училищі нас фізично та ідеологічно до цього готували, але готували своєрідно - з гумором. Тренуючи на полосі перешкод до сьомого поту, для легкого передиху нас раптом проганяли легкою риссю під вікнами курсантської їдальні. І якщо після втрати першої каністри поту на полосі перешкод лише у деяких, котрі ще не встигли викакати бабусині пиріжки, виникали суїцидові настрої, то після другої-третьої каністри вже всі готові були здохнути. А от саме пробіжка легкою риссю під вікнами їдальні і ті харчові аромати перевертали всю концепцію суїциду – спочатку наїмся, а потім вже здохну.

Тому я відповів, що всі ми колись помремо і Вищий розум все давно розпланував (начальник згідно мотнув головою – я так думаю, що під словами Вищий розум нічого крім як 10-е Головне управління Генерального штабу ЗС СРСР він припустити не міг), то чого цього боятися? Саме в Африці я не збираюся вмирати поки що, хоча реально усвідомлюю ризик. Я впевнений у своєму вмінні орієнтуватися в екстремальних умовах, а от блукати де попало по ворожих мінних полях чи тіпатися від укусу отруйних змій або в пазурах диких тварин не є моїм хобі. А так як я повинен конче виконати дану обіцянку замполіту училища і народити двох синів-воїнів та назвати їх Карлом і Марксом, то віддавати життя за що б там не було поки що не входить в мої плани.
В очах та на обличчях всіх інструкторів можна було прочитати щось типу «Сержант наш парєнь!» Ніхто з них нічого мене взагалі не запитав, а всі по черзі мовчки відразу поставили свої підписи в моїй особистій карточці. А хитрі очі начальника курсів так косилися на інструкторів, що я навіть трохи злякався, що він так і залишиться назавжди косооким.


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 02 квітня 2015, 05:36 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Завтра вільний день – кіно, вино і доміно. Всі пишемо бравурні листи рідним.
Під вечір мене покликав на вулицю один з інструкторів, якраз з ним я приколовся про акулу. Там його рідний брат якраз буде наш борт приймати. Поговорили. Попросив передати привіт брату і провів ще один інструктаж, за що я йому пізніше був дуже вдячний. Розповів в яких районах можна підхопити малярію і як лікуватись. Якщо прийдеться супроводжувати наших радників по території, то запам’ятай: урядові війська фактично контролюють лише великі населені пункти. Джунглі, савана, пустеля – контролюються УНІТА.
Особливо зупинився на особливостях та традиціях місцевого населення. За роки колонізації вони звикли працювати з-під палиці. Коли їм дали свободу, вони остаточно перестали працювати, навіть на себе. Чекали тільки гуманітарної допомоги або спеціально полювали за радянськими радниками, щоб отримати грошову винагороду.
Він сказав, що не треба боятися використовувати зброю проти місцевих.
Краще покришити кількох нейтральних придурків, ніж одному дозволити кинути гранату в керівника військової місії. Ніякого міжнародного скандалу не буде, там свої особливості. Просто прийдуть рідні застріленого ідіота і будуть торгуватись, рахуючи сквозняки в тілі, щоб щось більше вициганити з харчів та речей. Це може бути мішок крупи або цукру, ну може зо два, якщо багато сквозняків в тілі, і все – тема закрита. І головне – вчись, не стидайся, у найнятих місцевих провідників як жити в тих умовах. Це нове для нас, ми всі там вчимось у них.

Післязавтра відправлять нас звідси на аеродром…


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 02 квітня 2015, 05:49 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Тево… Цікаві прапори… чи не правда?

Зображення

Зображення


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 10 квітня 2015, 18:16 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Як же важко заснути в задусі на вологій білизні! Десь гримнуло – гроза попереджає про свій прихід. Хочеться дощу і свіжого вітру.
Думки йдуть одна за одною.
Людина не владна над своєю судьбою, але якщо тобі судилося повернутися - ти повернешся додому. Туди, де тебе чекають самі рідні. І мама тільки запитає та й сама відповість собі – «минулого літа не приїхав, мабуть не можна було…»
Ввечері буде стелити свіжу постіль і раптом замре як вкопана – «а що це таке… щось таке у тебе на тілі… якісь червоні рубці…» А батько в своїй улюбленій військовій сорочці просто зціпить зуби і відведе очі, котрі моментально стануть настільки скляними, що здавалося б через них можна буде заглянути в найдальші кутки душі…
А у тебе буде купа зворушливих історій, якими не можна поділитись, не можна розповісти навіть про те, що зараз відбувається в твоєму житті. І це вперше, коли ви не можете переживати разом щось.
Батько ще навіть не встигне договорити «надовго?», а мама вже моментально сердито накинеться на нього «замовч!»
Вона навіть чути не хоче про те число, коли мені їхати, для неї кожен день буде святом. Для неї краще один раз потім почути «все, мамо, їду…», ніж постійно мучитись і рахувати дні.
Потім на порозі зніме з мого одягу якусь волосинку, притулить голову до мене і ніби передасть мені хоч дещицю домашнього тепла в дорогу. А потім, знаю, буде довго молитись.

Сон не приходить. Думки, думки…
Знову не приїду, знову не побачусь з Оленкою. Дотик її губ легкий, як пушинка кульбабки, не забути ніколи. І ось ще чого не можна забути довгими роками:
- Почекай мене, я повернусь!
- Ти не повернешся…

У відкрите вікно нарешті потрапили перші клаптики свіжості. Ледве-ледве піднялась і почала рухатись хвиля легкої прохолоди. Знову трохи гримнуло, але десь далеко. Зухвало забарабанили по підвіконню перші рідкі краплини так бажаного дощу. Але гроза пішла десь далі, навіть шкода стало,що не прийшла злива з страшним громом і блискавками. Нічого, можливо я незабаром ще її десь зустріну і вимокну до нитки. А може мені належить пізнати спеку. Позамежну… І через день буде зовсім інше життя. Різні люди, різні випробування, якісь непередбачені пригоди, котрі змусять змінити звички, характер…

Аеродром.
До польоту готують три літаки, всіх нас розділили. Ніякого «Аерофлоту», як і в минулий раз. Літак сусідів. Я завжди вітаюся з літаком: «привіт, братіша!» По традиції кинув торбу з амуніцією на траву і мовчки присів на хвилинку перед далекою дорогою. Так мене мама завжди проводжала, так я роблю і до сьогоднішнього дня, якщо кудись збираюсь далеко.

Зображення

Знову замість м’якого крісла – невеличка герметична секція в передній частині літака Ан-12 за кабіною пілотів. Основний салон негерметичний – тільки вантажі возити та десантуру кидати. Я вже знаю цей літак і можу пересуватися в ньому з закритими очима. Навіть більшість екіпажів мені знайома, не раз в кабіні пілотів був. Весь грузовий салон забитий «воєнторгом»– «гуманітарна допомога зоопарку». І пахне в літаку сьогодні якось по-особливому. Пахне пригодою, пахне ще однією темною історією на темному континенті. Запах, ейфорія і захоплення від такої вже близької можливості з жадібністю подивитися на зовсім другий світ, переоцінити свої ідеали, отримати непередавані відчуття і, нарешті, обшарпаному і втомленому знову пережити ту мить, коли перед очима засвітяться вогні маминих вікон…

Командир корабля перед посадкою в літак довів коротеньку інформацію:
- Бійці, ми летимо з курсом на південь і якраз там зараз стоять фронтальні грози. Нічого не пийте і відром не користуйтесь. Трясти буде так, що згадаєте Будьонного!

Мдя… Можливо нічна гроза пішла на південь і таки мені доведеться з нею зустрітись. А про відро командир сказав тому, що в літаку немає туалету, просто стоїть відро на всяк випадок. Почне трясти в грозу і комусь те відро на голову прилетить. Треба витерпіти годин 7 до першої посадки. Такий великий літак і без туалету… Пригадується відразу анекдот:
Перехопили якось в нейтральних водах військові винищувачі транспортний літак. Летять, опоясані всіма ременями в своїх катапультних кріслах, балакають по радіо і показують транспортному наскільки їх винищувачі крутіші: то фігуру яку вищого пілотажу крутнуть, то швидкість свою покажуть, то стрельнуть новим кулеметами. А по радіо ще й психологічно тиснуть – бач що ми вміємо!
Пілот транспортника дивився на те все мовчки - та й чим йому похвалитися? Ось він мовчав, мовчав, а потім і каже:
- Нє, панове, все це фігня. Ось я зара таке зроблю - ви повторити точно не зможете.
Здивувалися винищувачі, кажуть:
- Ну, давай вуйку, покажи, що там твій літаючий хлівчик вміє, чого ми повторити не зможемо.
Летять хвилину, три, п’ять… Транспортник продовжує летіти по прямій.
Через 10 хвилин один з винищувачів питає:
- Ну, коли вже?
- А я вже ...
- Ну, і що ти зробив? Ми нічого не бачили!
- Включив автопілот, сходив в клозет посрав та покурив. Слабо повторити?

Грузимось в літак. Бортмеханік тягне дві важкі каністри і прив’язує їх в нашому відсікові. Командир проходить і каже мені:
- Там спирт, презент для наших веземо. Бережи як зіницю ока.
Кажу «ок!» і попросився у командира в пілотську кабіну глянути на зліт. Притулився і дивлюсь як екіпаж працює.
Екіпаж почав читати «молитву» - читалася контрольна карта перевірок перед запуском двигунів. В результаті її читання перевіряють чи все зроблено правильно, щоб у разі чого вчасно виправити неполадки. Тут аж чотири двигуни. Наростає гул - рівний, потужний. Пілоти запустили всі системи, необхідні для безпечного перельоту. І після кожної виконаної дії знову читають карту контрольних перевірок.
Порулили на полосу для зльоту. Рев двигунів став зовсім нестерпний і максимально завантажений літак після нескінченного розбігу, нарешті відірвався від землі та важко поповз вгору.
Розворот і взяли курс на південь. На небі не видно ні єдиної хмарини, і там, де гуркотів вночі грім і звідки падав дощ на землю, тепер розкидалася ясна і бездонна блакить. Попереду два перельоти і невідомий африканський континент.

Зображення

Зображення

Знову я в небі, але очі чомусь звично не шукають місце на землі, куди треба приземлитись і ти летиш тільки тому, що весь час падаєш.
Скільки не стрибай з парашутом, але по силі емоційного впливу реальний політ в кабіні пілотів все-таки для мене важить значно більше.
Тут можна охопити все небо і спокійно роздивитись що тут за життя. Тут свої закони, свої дороги і по ним рухаються хмари та літаки. А ще тут живуть грози, у них свій рух і треба з повагою до них відноситись. Нам через якийсь час польоту з ними в одному небі якось треба буде співіснувати.

Літак займає повітряний ешелон 9000 метрів, трохи тихіше починають завивати гвинти на номінальному режимі, всі системи налаштовуються на довгу подорож. Літак ніби розвідує межі своєї наглості та лінію поведінки в гостях: прислухався до неба, погойдав легенько крилами і понісся по своїй трасі з швидкістю 650 кілометрів за годину.

Зображення

З великою цікавістю спостерігаю за всім. Вже наближаємось до грозового фронту, який наскільки вистачало очей, тягнувся з заходу на схід і перекривав нам шлях на південь. Бортрадист «птаха-говорун» дає мені свою авіагарнітуру послухати про що говорять пілоти. Слухаю: до фронту ще кілометрів 70-80 по локатору, але вже добре видно візуально, що він дуже високий, майже до тропопаузи. Верхом не пройдеш, ми не можемо забратись на 12000 метрів – дуже велика маса літака зараз, 9000 набирали майже 50 хвилин. Назад вже неможливо, вперед небезпечно, вище не маємо можливості – значить вперед.

Наближаємося до чорної стіни суцільної хмарності. Всі прекрасно знають які подарунки ховаються в середині таких хмар. Там і град, і електричні розряди, і страшні вертикальні потоки. Іноді вже здаля нам помітні спалахи блискавок.

Зображення

Зображення

Всі зібрані і зосереджені. Мій «очкодав» затрясся і зарепетував всередині мене голосом Андрія Міронова з кінокомедії «Діамантова рука»:
- Льолік, останові! Я вийду!..
Літак також починає злегка тремтіти і чим ближче до нас стіна фронту, тим сильніше здригається літак. Я чую як намотавши перші сірі хмарини, помінявся тон гулу гвинтів і вони заговорили з Небом. І як не вірити після цього, що літак живий і має душу! Відчуває, що його чекають серйозні випробування в найближчі хвилини:
- Небо, якщо вважаєш за потрібне, візьми відразу!..
Якщо ні, то я буду слухняним, я вмію, але ти будь ласка контролюй мої дії. І в будь-який момент не цурайся і підкажи де небезпека, а я буду триматись від неї осторонь і не дивуватиму тебе своєю сміливістю.

Картина з романтичної дуже швидко перетворюється в небезпечну. Тут вже не до романтики. У кабіні темніє, висока стіна закриває від нас сонце. Стіна стрімко наближається. Вриваємось в суцільний морок і чорноту. Починає трясти. Чую по СПУ як штурман (бля буду, напевне має прізвище Сусанін чи Блудило) говорить командиру:
- Доверни вліво десять, бачу по локатору невеличкий коридор.
Через кілька хвилин знову штурман:
- От сука, кругом нас обклали…, а тепер доверни вправо п'ятнадцять, тут поки є прохід.
Командир летить вже «на рогах» - руки на штурвалі, автопілот виключений. Літак несеться з страшною швидкістю, слухняно обрулюючи небезпечні засвіти на локаторі.
Корпус літака стає сильно наелектризований, по лобовому склу зовні побігли світло-зелені струмочки статичної електрики. Це явище я спостерігаю вперше і не можу відірвати очей, виникає нестерпне бажання доторкнутись до скла рукою і відчути що ж то за такі змійки. Намагаюсь з-за спини правого льотчика дотягтися до лобового скла рукою. Про мене тут же згадує командир:
- Вали нафуй звідси у відсік і скажи бійцям щоб міцно тримались, бо розмаже по бортах!
Віддаю гарнітуру «птиці-говоруну» та виходжу з пілотської кабіни, але бачу, що щось казати хлопцям немає ніякого сенсу – всі вже після перших атмосферних реверансів «Будьонного» зайняли позу «хрен мене звідси виколупаєш»

Зображення

Зображення

Погляд чіпляється за ілюмінатор на дверях в грузову кабіну і тут знову репетує «очкодав» - а раптом вантаж хреново закріплений і зірветься при такій бовтанці? Почне гасати по грузовій кабіні, довбати в борти та люки і розгойдувати літак. Скільки катастроф було таких… Мля… Я таки хочу вийти. Де тут стоп-кран???

Знову пригадується анекдот в тему, просто якийсь бенефіс чорного гумору:
Літак падає. З кабіни виходить пілот з парашутом, відкриває люк і, повернувшись до пасажирів, каже:
- Заспокойтеся, я піду за допомогою.

Півдня назад в духоті на вологому ліжку гроза була так романтично бажана. І лише попавши в її обійми по-справжньому відчуваєш її безмірну силу. Відчуваєш як страх обіймає все живе і від того страху не знаєш куди кинутися.
Та що там півдня! Годину назад ти насолоджувався саме тут і все було так романтично – ти доторкнувся до життя небожителів, котре ніяк не може зрівнятись з короткими хвилинами стрибка з парашутом. Тобі раптом перехотілось смиренно тягнути своє існування в межах трьох хвилин адреналіну до кінця свого життя. Ти побачив відкриті справжні ворота в мавзолей адреналіну і безмежність небесного простору.
А тепер… Адреналін гірським водопадом вливається в кров після кожного провалювання літака. Романтичні думки миттю випарувалися. Ми заїхали в таку халепу… З усіх боків нас огортає щільна хмарна маса, насичена градом і електрикою. Темнота. Стає ще темніше, сильна бовтанка, мало не кожні 10 секунд виблискують яскраво-оранжеві спалахи в ілюмінаторах. Інтуїтивно відчуваю куди ми залізли - наш літак в такому потужному фронті як легка пушинка в стрімкому потоці, як піщинка проти страшної енергії природного явища. Залишається лише вірити екіпажу, літаку і чекати… Господи, пронеси!

Вискочили з грозового фронту несподівано – раптом стало абсолютно чисте небо і сонце знову залило відсік літака та припинилася бовтанка. Подивився в ілюмінатор і побачив тільки окремі маленькі розмиті хмарини. Скільки часу ми пробивали грозовий фронт? Може реально хвилин 15-20. Всім відомо, що в такі моменти час іде по-своєму. Чого тільки не прокрутили мізки за цей час! А скільки адреналіну хапнув!

Підійшов до дверей грузового салону. Треба було б туди зайти подивитись як там «гуманітарка зоопарку». Але ж він не герметичний, там холодно зараз і кисню немає. Роздивився через ілюмінатор в дверях, на скільки було можливо, чи не зірвалось щось з кріплень. Ніби нормально все стоїть і сітки не зірвало. Пішов в кабіну до пілотів і на всяк випадок доповів командиру, що візуально з вантажем все нормально. Він кивнув «ок!»
Подивився вперед , де-не-де ще стирчать по курсу окремі, трохи кучеряві, яскраво-білі потужні хмари, але лінія горизонту промальовується чітко. Все саме страшне позаду. Відчув як на плечі навалюється якийсь тягар (може це тропопауза так мене морщить), та й не спав половину минулої ночі від думок. Запитав скільки ще летіти до першої посадки – 5 годин. Пішов назад у герметичний відсік і приліг на якісь моторні чохли, підсунувши під голову торбу. Знову лізуть якісь думки. Які контрасти за такий малий проміжок часу! А скільки потрібно часу, щоб зрозуміти закони природи як все відбувається, зрозуміти правила життя в незвичних неземних умовах…

Прокинувся від тиску на вуха. Літак енергійно знижувався. В ілюмінаторі сонце вже було з правого борту і романтично сідало за горизонт. На землі, куди ми знижувались, вже були сутінки, а з літака за рахунок того, що ми ще були високо над землею, можна було насолоджуватись цим явищем природи і від того цей захід був якимсь казковим.

Зображення

Коротка посадка на дозаправку. Вискакуємо з літака і справляємо всі малу нужду відразу за хвостом літака, користуючись темрявою.

Зображення

Знову в небо. Вгорі зорі обсипали все небо. Їх світло лагідне і дружелюбне. Літак взяв знову курс на Африку.

Тево… Ранок. Готель. Дві порожні каністри з під спирту. Болить голова. Командир літака підходить до вікна, відкриває ... Мля!!! А там: савана, жирафи ходять, чорні люде…
- Штурман, де ми?!!
- В Африці, командир.
- А як ми сюди припливли?
- Ми не припливли а прилетіли.
- Ой, бляаааа... То я ще й льотчик?!!

Знов тойво… фото не мої звісно - давно було,підібрав в інтернеті просто в тему.


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 16 червня 2015, 14:29 
Офлайн

З нами з: 07 січня 2012, 22:43
Повідомлення: 201
Подякував (ла): 2 разів.
Подякували: 16 разів.
Район міста: Черемушки
:-): :co_ol: :co_ol: :co_ol:


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 27 червня 2015, 04:44 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Ледве перестали крутитися гвинти двигунів, як вже традиційно відразу знову всі висипали з салону під крило справляти свою малу нужду. І екіпаж також.
Спека була незвична – волога задуха. У момент все тіло покрилося липким потом. Кругом невідомі дерева, рослини.
Дуже жарко після прохолодного відсіку літака. Мдя…, видно нахапаю я тут сонечка обома жменями. Мій очкодав приємно мене здивував, проявивши екологічну обізнаність: "Це точно! Це точно! Саме тут над нами пробита гігантська дірка в озоновому шарі! Головна біль! Загальний дискомфорт! Гвалт! Де тут офіс Грінпіс???"

Геть чорні вояки з зовнішнього кільця оточення здаля задумливо і мовчки дивились на нас. Очкодав вже просто істерив, побачивши такий люд: "Вони прилетіли з Марса! Вони вже з’їли тут весь туман з грибами на сніданок! А на вечерю вони з’їдять нас!"

На другий день вилетіли на одну з баз, де всі займалися своєю роботою, відповідно до своїх функціональних обов'язків.

Не претендую вразити читачів описом подоланих труднощів чи випробуваних пригод. Щоб розповісти про все детально мені потрібно дуже багато часу, а не рідкі хвилини моєї адекватності. Та й не впевнений тепер, що це потрібно робити на форумі. Я не ставлю перед собою ціль освітити всі аспекти діяльності Рембо-Ступи і тим більше робити якісь геніальні грандіозні висновки. Тим більше, що спогади і об’єм інформації обмежуються моїм кругозором старшого сержанта РА на той час. Хочу лише показати внутрішній світ емоцій молодої людини, в пам’яті котрої збереглися найбільш яскраві епізоди. І пробув там всього кілька місяців, а за відчуттями - наче прожив одне маленьке життя і дуже чітко зрозумів, що повернуся я вже іншим і інакше став дивитися на світ навколо.

Для мене всі дні проходили яскраво. Надто вже природа буйна і земля жирна - все росте, цвіте, гниє. Незвичайність всього настільки не схожа на колишнє, бачене в житті, вражала і захоплювала. Постійний стан радості відкриття - а що там за поворотом?! І кожен раз там виявляється нове диво - інші люди, тварини, дерева, пригоди...

Не секрет, що в Анголі була ціла армія кубинська. Це не те, що якісь пару тисяч радників радянських. Розповім про одну саму яскраву в пам’яті поїздку до кубинців.
Якось надійшло повідомлення, що через день з бази кубинських військ висувається бронетанкова колона в сторону однієї з баз УНІТА. Керівництво кубинської оперативної групи зв’язалось з нами і радники по партизанській війні негайно почали збиратись туди, щоб прийняти участь в цьому дійстві. У наших вже був хороший досвід ведення партизанської війни, це зовсім інша тактика, ніж тактика бою регулярних військ. Вони мали розміститись в двох БТР і для супроводження їх виділялась ще одна БМД. Саме в цій БМД мені випало щастя проїхатись до "бородатих". Екіпаж стандартний як і завжди: командир (він і в Африці командир), механік-водій, стрілок і я. Закинули, як і завжди, запас води на три доби, ящики з тушонкою та згущеним молоком і пару мішків звичайних макаронів. Можливо вас здивую, але якраз макарони у нас були самим цінним стратегічним вантажем. Розповім одну передісторію з тими макаронами.
Якось у наших закінчилась мука на складі і вирішили гуманітарною допомогою місцевим аборигенам закинути пару мішків макаронів, котрих накопичилось на складі вже забагато – ніхто ті макарони особливо не вживав. Приїхали в поселення місцевих людей і презентували пару десятків мішків макаронів. Місцеві відразу висипали мішок тих макаронів в якусь ступу і залили водою та поставили на сонце. Наші здивовано (це ще легко сказано) дивились на те все. Ну, всі знали, що на сонці на броні можна піджарити крокодилячі яйця, але щоб зварити макарони на сонці… Ото постояли ті макарони на сонці кілька хвилин і тоді їх якимсь дерев’яним товкачем давай місити, потім бережливо злили воду в інший посуд. Всі тоді подумали: вода - ось, мабуть, найголовніше для них, що необхідно для життя в першу чергу.
А ту клейку масу просто кусками наліпили на розжарений на багатті залізний лист. Вийшли чудові перепічки замість хліба. Після того майстер-класу наші на завдання завжди брали з собою макарони – вони ніколи не зачерствіють, не покриються цвіллю, а коли треба, то легко розмочуються і готовиться такий собі хліб, навіть на вогнищі на розжарених каменюках.
Африканський голод ще й не таке придумував. Те, що викупляються родиною тіла загиблих бійців з обох сторін - не новина. Але там були свої особливості. Для багатьох племен важливо як і де загинув їх родич. Якщо загинув під великим баобабом, на перехресті доріг чи в той момент над головою на небі було сузір’я Великої Кумедниці, то це просто чудово. Ото ж і прибріхують, щоб більший викуп отримати. Розповідали про випадок, коли тіло загиблого чорного вояки продавали родині два рази. Просто тіло розірване було на дві частини. Спочатку продали тільки верхню частину, потім привезли нижню. Африканський бізнес.

Виїжджаємо з бази. Їхати спочатку було дуже важко, тому що через кілька хвилин через всі відкриті люки набилось дорожнього пилу, який нагадував руду муку. Ми йшли в кінці колони і вся пилюка дісталась нам. Закрили люки. Дихати стало важко. Але як тільки трохи від’їхали від бази, то радники, видно, забзділи напоротись на міни і пропустили нас їхати попереду. Рухатись відразу стало приємно хоч і спекотно: повідкривали люки – кругом цікава місцевість, ейфорія свободи…

Зображення


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 27 червня 2015, 04:47 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Через кілька годин проїжджаємо біля невеличкого населеного пункту. Старший дає команду зайти в місцевий шинок і затаритись пивом. Щоб попасти в населений пункт потрібно подолати досить розбитий міст, по якому більш-менш без ризику може проїхати лише легка машина. Через річку також не ризикнули – дуже часто в таких місцях підходи до річки були заміновані. Та й з етичних міркувань на такій техніці показуватись там лишній раз було не бажано.

Виходимо групою в кілька чоловік, решта охороняє техніку. Метрів через 500 підходимо до жилого масиву споруд з якогось середньовіччя.
Біля скринь з сміттям риються дітлахи. Для мене перший шок. Діти нас обступають. Щирі емоції – вони то галасують, то мовчать, то знову щось намагаються пояснити нам. Показують на нас пальцем і щиро сміються, то в подиві відкривають роти. Ще їхня свідомість не порушена ніякою пропагандою, вони ще не знайомі з найвищою небезпекою, яку може випробувати на собі цивілізована людина. Поки що вони пізнали тільки голод. А скільки ще цих діточок підірветься на мінах, котрі не вбивають на смерть, а просто відривають ступню, щоб солдат не міг вже виконувати свої обов’язки, але якось жив далі…
Ніколи не забуду тих дитячих очей і тієї сумно-ліричної атмосфери.

Йдемо ще з кілометр поки знаходимо те що треба. Заходимо в місцевий шинок і відразу виникає бажання компенсувати зневоднення. Пива скільки хочеш не купиш – по пляшці в руки. Дефіцит. Капітан заходить в якусь підсобку. Через пару хвилин кличуть нас. Зараз все буде. Поки на ходу перекусимо. Перекусили швиденько якимсь рудим рисом і ще якоюсь фігнею. На запитання «що ми їмо» в той час в любій місцевій забігайлівці можна було отримати стандартну відповідь "… вчора дикий слон на мінне поле заблукав…" Що насправді ми їли – завжди залишалось загадкою.

Загрузивши наші заплічні мішки пивом, ми поспішили назад звичним десантним кроком і дуже швидко вже перейшли на сибірський "тайговий крок". Спека і важка ноша за плечима робили свою справу, витягуючи з організмів всю силу. Та ще й лямки рюкзака врізалися в плечі. Радувало лише те, що зневоднення нам не загрожувало – за плечима стратегічний запас рідини для цілого підрозділу.

Продовжуємо нашу подорож і нарешті приїжджаємо. З усіх боків нас обступили озброєні люди - це і були "компан’єрос кубанос".
Виявляється 26 липня одна з самих видатних дат сучасної історії Куби – це День початку кубинської революції і військову операцію кубинці напередодні вже провели, тільки не проти УНІТА, а проти африканських антилоп.
Сьогодні буде урочисте нагородження кубинських солдатів і офіцерів медалями від імені команданте Фіделя Кастро та грандіозний фуршет, власне для чого і були зашифровано запрошені наші радники.
Прямо на вулиці організовано декілька грилів, на котрих смажаться трофейні антилопи. Не передати цього найбажанішого густого аромату печеного на живому вогні м’яса. Висовуєш носа з БМД і тут накриває тебе терпкою хвилею спокусливого запаху просоченої спеціями плоті антилоп.
Я ще навіть не встиг насолодитись п’янким ароматом, як раптом сказився мій очкодав:
-О!!! Які запахи! Нарешті хоч якийсь кусок м’яса перепаде. Тупо заколупало вже твоє вечірнє згущене молоко з сухарями. Хоч раз наїстися по-людськи. Жери величезними шматками - нехай щелепи твої нахрен вивихнуться, нехай навіть пузо твоє трісне, але прошу тебе – жери!!! Не зупиняйся!!! Жери!!! Нарешті, я поїм людської страви!

Після офіційної частини починається кубинський фуршет, котрий продовжувався до пізньої ночі в не дуже яскравому світлі від бензинових генераторів.
На зсунутих разом столах пляшки кубинського рому, бутерброди, овочі, фрукти. Наші привезли 20-літрову каністру зі спиртом, ну і пиво.

До спиртного тоді мені було якось байдуже, але тут така можливість покуштувати справжній романтичний напій піратів, про котрий стільки було прочитано цікавих книжок. Починаємо спілкуватись через перекладача, хоча деякі кубинці непогано говорять по-російськи.
Наливають мені в стакан першу порцію. Ковточками випиваю і запиваю теплою кавою. Ром з гарячою кавою сподобався. По жилам побігла чарівна атмосфера млості. Після кількох стаканів рому та кави відчув як розчиняюсь в якомусь спокої, наповненому напругою духовних вібрацій, посилених надзвичайно-романтичною гармонією запахів кубинських сигар, чорної кави і немитих тіл…
Таке запам’ятовується на все життя. Щоб стільки випити кубинського рому в хмарах диму від сигар з дефіцитною в СРСР розчинною кавою, то у мене такого ні до того, ні після того ніколи не було.


Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
 Тема повідомлення: Re: Ідіоти ковельські (і не тільки)
ПовідомленняДодано: 27 червня 2015, 04:53 
Офлайн

З нами з: 20 лютого 2010, 10:05
Повідомлення: 485
Подякував (ла): 21 разів.
Подякували: 80 разів.
Спати не хотілось зовсім і такий стан був як у зомбі. Не курю, але диму надихався – куди дінешся. Серед ночі почався процес в організмі під назвою ГВАЛТ - раптом схопили спазми живіт і якась нудота підкотила до горла. Мій очкодав репетував бігти на вулицю та трохи пройтись до ближньої савани і подивитись на романтичне зоряне нічне небо. Тільки дійшов по якійсь синусоїді до рослинності, як в організмі ожив вулкан. Ледве встиг забігти за пальму в буйну тропічну рослинність та нахилитись. Може хтось бачив як спрацьовує протипожежний пінний вогнегасник? Ото так само. Похитуючись вийшов на стежку і по новій синусоїді пішов хоч трохи поспати до боксів. Спав уривками – нудило всю ніч і ще не раз бігав за пальму. Білий світ… пардон… чорний світ був не милий. Якби в цей час трапилася тут сніжна завірюха - я б, напевно, не звернув на неї уваги. Не запам’ятав яке там тієї ночі було небо та зорі, думаю розташування сузір’їв на небі було дуже романтичним.
Через пару днів поверталися на свою базу. Їхали вночі – трохи свіжіше повітря, бо вдень вилізти з розжареної БМД, де майка була зайвою, навіть на африканську жару вже було маленьким щастям.
Під ранок спеціально поїхали вздовж узбережжя, щоб зустріти схід сонця над бухтою і насолодитись, як в перших променях розчиняється слабка нічна свіжість.

Особливо полюбилися і запам’яталися мені такі світанки, бо є в цьому щось дивовижне, заворожуюче і містичне, коли з темряви ночі буквально народжується новий день.

Зображення

Зображення

Зображення

Глушили мотор і з якимось неземним почуттям в повній тиші чекали перших променів сонця. Це дійсно хвилини еталонної тиші перед початком нового дня, коли немов сама природа налаштовує твої біоритми на плавні хвилі гармонії. Навіть ні одна травинка не ворухнеться. Це настільки коротенькі хвилини, коли саме відчуваєш себе частинкою велетенського світу. Красиво, гармонійно, вишукано! Кожен камінь, кожне дерево, кожна мураха на своєму місці.

Зображення

Зображення

Зображення

Зображення


Востаннє редагувалось sibstupa в 27 червня 2015, 05:21, всього редагувалось 1 раз.

Догори
 Профіль  
Відповісти з цитатою  
Відображати повідомлення за:  Сортувати за  
Створити нову тему Відповісти  [ 164 повідомлень ]  На сторінку Поперед.  1 ... 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11  Далі

Часовий пояс UTC + 3 годин


Хто зараз онлайн

Зараз переглядають цей форум: Немає зареєстрованих користувачів і 5 гостей


Ви можете створювати нові теми у цьому форумі
Ви можете відповідати на теми у цьому форумі
Ви не можете редагувати ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете видаляти ваші повідомлення у цьому форумі
Ви не можете додавати файли у цьому форумі

Знайти:
Вперед:  

Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group
Український переклад © 2005-2010 Українська підтримка phpBB