AndroVit, дякую за інформацію в приваті!

про себе поки не можу згадати( хоча ідіотизм точно був) розкажу про свою сестру. коли ми були підлітками, то сталось так що у мене першої почали рости груди вона заздрила і почала підкладати собі в бюстгалтер вишеньки(якраз була пора на них)....пройшли роки і її груди стали просто величезними і тепер вона говорить: а памятаеш, як я вишеньки підкладала?! а тепер не знаю куди дівати свої "вишеньки"

Вітаю, Вас! Ви так мене розтривожили Пригадалася ще одна історія, якраз в тему.

Стояла літня спека. Курсанти після спортзалу та марафону з повною амуніцією під вечір ледь совали ноги, вночі спали так, що якщо хтось і падав з ліжка, то так і лежав до ранку, бо не просинався. І снився нам знову і знову спортзал, той солдатський фітнесклЮб, тільки чомусь переповнений сексуальними розгнузданими гімнастками з такими різними “вишеньками”. І сни ті так потім на протязі дня ганяли кров та давили в різних місцях, що врешті-решт не могли не матеріалізуватися. Неподалеку знаходився міський парк. Всього-на-всього перелізти через паркан і ось він Парк Камасутра… Але випросити папірця в місто на першому-другому курсах у “Горобця” було проблематично. Горобцем ми звали ротного. Це дуже рідко щоб з голубими пагонами був дядько 1м 50 см, але у нього і плечі були “півтора”, то й прижився. Ще у нього ніс був такий сильно горбатий, як дзьоб, ну і псевдо отримав відповідне ще до нас.

Сидимо якось в сержантській кімнаті (у нас, хто приходив з спортивною нормальною підготовкою, то ставили сержантами) і слухаємо на всю катушку Боні М, моднява тоді була група. Раніше, бувало, Горобець заходив та ногою виключав мафона. А в цей день поставили його черговим по училищу, то ми собі в розслабоні, бо з меншими командирами більш-менш ладили, та й під вечір вони додому йшли. Оце сидимо з музоном і тут у відкрите вікно залітає каменюка і лупить в якийсь стенд на стіні, через секунду ще одна! Ми в акуї, шо за хрєня! Старші курси так не могли, у нас можливо єдина структура без дідівщини на той час. Виглядуємо у вікно (зараз порвемо!) і бачимо нашого Горобця. Він проходив по території та почув у нас на другому поверсі на всю катушку Боні М, а так як йому було ліньки до нас підніматись, то він просто викликав днювального з першого поверху і дав тому команду “лупонути каменюкою он в те вікно“. В наші відкриті позіхальники прилетіло “Канчай Вугі-Вугі!”

Такий крутий дядько був. Сцикотно якось було у нього проситися в місто. Але так як деякі курсанти числились в самовільних відлучках ще з минулого року, то розумний НачУча ввів правило (та й місцева влада його просила), щоб всі вільні від нарядів в суботу та неділю офіційно виходили в місто.
При виході таких позитивних людей ні в одному клубі чи ДК міста ніколи не було ніяких сварок, бо від наших хлопців йшли такі флюїди добра і спокою, якась така мирна енергія космосу, що сАма шпаниста босОта, яка навіть блювати вміла тільки по-цивільному, проникалася тією енергією всесвіту, поступово входячи в транс, медитуючи і аж пісяючись від такого раптом звалившогося на них щастя. Ото за це і любили нас всі місцеві дівчата. Любили так міцно, що навіть в певні біологічні жіночі дні говорили з характерним місцевим акцентом « Ябі, чЯво уж там…». Особливо любили з нами гуляти в парку. Ввечері там така легенька прохолода після спекотного дня. Приємно було усамітнитися з мадамою, почитати віршів, поговорити про високее і вічне, подивитись на бездонне зоряне небо, в якому нам судьбою було призначено провести більшу половину свого життя. Мадама звичайно з відкритим ротом і МMSкою в очах «розумний аж страшно!» слухала мої ліричні монологи, а коли до вечірньої перевірки залишалось менш години, в безумному пориві своєї вдячності з словами “я жeнщинa сільнaя, но со слaбой сопротівляємостью к пріятному” валила мене на траву. Парк з легкої руки курсантів носив ім’я Камасутра.
І в той раз також було як завжди, але мадама засмикалася так в якомусь звіриному екстазі і запищала як ніколи. І від того така гордість за себе взяла, що аж самовдоволена посмішка рота розтяглася від вуха до вуха і відчуваю як розтягується ще кудись дальше. Ось, думаю, ось як можемо! Ото-то я МЕН! Аж мурашки по спині забігали. Прямо такі реальні мурашки і так багато! І тут до мене доперло – та то ж в траві мурашник невеликий - розворушили бідолах ми поступово! Відразу пригадався інструктаж Горобця перед виходом в місто як себе вести: «… і нєх@р там природу портіть, траву топтать, там і так зємля прой@бана на мєтр!»

Рязанське вище повітряно-десантне командне двічі Червонопрапорного училища імені Ленінського комсомолу?

Смеясь, человечество расстаётся со своим прошлым (с)

Педагогічний колектив нашої школи ділився на дві частини ( дядєнькі отдєльно, дєвАчкі отдєльно): під керівництвом завуча - нудний і педантичний жіночий імені "Будь ідіотом - слушайся нас і тогда жить будєт вєсєло і прекрасно - посмотрі, как хорошо живут ідіоти!” Та колектив точних наук імені “Жизнь прекрасна і удівітєльна єслі випіть прєдварітєльно”. Ото в той веселий ексцентричний колектив вливався новий дядько – воєнрук. Якраз у мене підійшов час початкової військової підготовки.
Нарешті!!! Військова тематика у мене визивала небувалий підйом почуттів. Але з перших уроків якось все пішло не так. Дядько так чесав язиком всяку хєрню про “совєтского чєлАвєка”, а на запитання “а ми автомат будєм разбірать?” лише вганяв нам в голову саму правильну, на його думку, сучасну національну ідею: “ Основной священний долг каждого чєлАвєка здохнуть на полє брані за Отєчество!”

І от з цього місця у мене в черепку сталися якісь “контри”. Шо так все просто? Та я ж з самого дитинства мріяв носити пагони, мати серйозну адреналінову роботу. Готувався вже з першого класу, сам собі придумував якісь іспити, бо уявляв, що крім спортзалу ще потрібно готувати себе психологічно. Мрія була така – стати професіоналом, а якщо і попаду в полон, то треба вміти так себе достойно вести, щоб ворог “зауважав”, а ще краще надурити всіх ворогів, бо у чистокровного українця то просто необхідність генетична. Ось тут у мене і не зросталося щось. Як так: офіцер, можна сказати мій кумир, живий пам’ятник і несе таку лабуду?
Поділився я своїми сумнівами з розумними людьми, а вони мені і пояснили що до чого. Наш воєнрук в армії був замполітом, комісар одним словом. Ото було моє перше знайомство з біороботом, перше розчарування в канонах військової справи. Я ж тоді знав багатьох воєнних. Ото були люди! Випити піввідра самогонки, подарувати оберемок троянд мадамі, серед ночі вскочити по тривозі і з начищеними чоботами захопити ворожий аеродром за сотні кілометрів – та легше легкого! А тут таку мені нудотну паніхіду замполіт пропонує…

Урок починався з “построєнія” і біснуватої біганини воєнрука кругом нас “как пліцьоска, как пліцьоска?”. Тільки наш воєнрук знав секрет: лишній міліметр довжини волосся на голові – шпигун, ворог, диверсант. Потім хвилин на 20 промивання мізків на тему: “зовні людина може зовсім не привертати до себе ніякої уваги, а насправді – ворог, котрий спить та бачить погибель нашого соціалістичного Отєчєства”. Далі ходьба строєм. Біля школи в цей час навіть директор остерігався ходити, бо ми лупили так черевиками та все старались догнати нашого воєнрука, звалити строєм на землю, пройтися по ньому і затоптати на#уй. А в завершення уроку - пару плакатиків з малюнками автоматиків, гранаточок та противогазиків “для ознакомлєнія”.
Якось у мене відношення до нього відразу помінялось. Я почав задавати питання по тактиці та стратегії, про види зброї, техніку… А коли я чимось захоплений, то з очей ніби блискавки б’ють. Видно йому вогники в моїх очах підказали, що камікадзе в моїй голові розвивається швидше навіть, ніж він очікував. А вмирати “за Отєчєство” мені ще по роках було ранувато, то назначив мене відрами витягати землю з під школи: “будєт тір в подвалє, караульний городок”. Знаючі люди говорили: “готовіт сєбє убєжищє падлюка, он і в армії із убєжищ не вилазіл”. Тягати відра багато хто відмовився, я також. Дуже йому це не сподобалось. Мстив ідіот потім багатьом.
А ще більше дратувало його видно моє прізвище. Якщо хтось робив цікаві підписи на його плакатах, здавав ті відра з під школи на металобрухт (чи просто в корчі), кричав йому в його конуру “Міша Мішенька мєдвєдь научі мєня пєрдєть”, то чомусь він шукав мене і приводив в ту свою окрему воєнруковську конуру. Скреготав золотими зубами, азартно рукою раз за разом шукав на поясі кобуру з пістолєм і кричав: “Я тєбя(пік-пік) калєкой(пік-пік) сдєлаю(пік-пік) отправлю тєбя(пік-пік) на подводную лодку!“ і ще я від нього конкретно дізнавався про свої інші скриті проблеми “бандерівської морди”, про які до цього моменту навіть не здогадувався. Я слухав його і, тренуючи психологічну стійкість, уявляв його останній подвиг – самотню героїчну смерть в сральніку “в убєжищі” від випадкової ворожої авіабомби. І як йому герою поставили пам’ятник. Героям завжди ставлять пам’ятник. А йому поставили особистий. Такий великий, я таких ще великих не бачив – як бабин хлів. І написали там: “Тобі, гавнюк!” і навіть викарбували вірші “Как горний орьол на вєршінє Кавказа сідєл замполіт на краю унітаза…”
Ото багато тако уявляв, що ледь стримувався вже від сміху, прямо аж до сліз на очах. І як тільки він помічав ті сльози, то замовкав, а я використовував маленьку паузу - міняв тактику і переходив у наступ: “Да как ви можетє такоє подумать! Ви для мєня прімєр! Ви же знаєтє как я мєчтаю о кар’єрє воєнного! Я такого от вас нє ожидал!” І поки той ідіот робив “Windows завіс” морди лиця я спокійно з гордо піднятою головою виповзав з конури.

Скільки ж ідіотів мені довелося зустріти в своєму житті? І сам ідіот, і вже, здається, ну всяких бачив, але того воєнрука не забуду ніколи. І сидячи тепер в своєму кабінеті перед застиглим монітором деколи завісшої Вінди, пригадуючи «завісший фейс лиця» якогось ідіота, по-дитячому посміхаючись своїм спогадам, я навіть не помічаю заглянувших в кабінет людей, котрі краєм ока глянувши на мертвий монітор і мою ідіотську фізію, тихенько включають «задню».

Попередні шкільні пригоди Сібступі були навіяні стартонувшими випускними школярів. А тут ще Сібступа побачив тему про кандидатів, начитався про Вашу нову виборчу контузію мізків і поперли нові спогади…

Дуже тяжко служити під керівництвом командира в ранзі «бєз п’яті мінут гєнєрал». Ото дослужився дядько вірою і правдою до полковника, а далі шлагбаум: щоб стати генералом треба мати відповідну посаду. Полковників в армії як у саду яблук на землі після бурі, а генеральських посад на порядок менше, ото саме тут починається «воєнний водевіль». Якими тільки методами не прискорюють свій рух претенденти на ті харчі! І добре Вам, якщо у вашого полковника є ліфт і рухається він по плану. А от у випадкових претендентів на ту посаду просто мізерні шанси, але енергії та бажання – аж страшно!
Ви не тільки з бійцями будете займатись бойовою та політичною підготовкою 25 годин на день, але й мусите найти спільну мову і достукатися до душі «нєодушевльонних» предметів. Нелегко Вам буде траві пояснити з якою швидкістю і з якими кольоровими відтінками вона має рости, небесній канцелярії поставити задачу по точному дотриманню графіка зміни пір року та кількості опадів в конкретних місцях з дотриманням затверджених у вашому штабі планів. Ви звикнете кожного ранку в біснуватих очах полковника читати ММSки «Двіжняк! Нужен какой-то двіжняк!» і сто раз за день чути той же репет з позіхальника. «Двіжняк! Нужен двіжняк!» А інакше у вашого полковника просто шансів нуль бути заміченим тими небожителями, хто роздає генеральські посади. «Двіжняк!» Це шанс.
І так отой репет дзвенить у вухах, вже навіть вночі резонує. Щоб від того трохи відключитись будете на ніч приймати «шо доктор пропісАл», але серед ночі все рівно бормотати та командувати будете так, що жінка порожньою пляшкою лупитиме в єдине місце на потилиці ближче до вуха, без помилок «восємь дирок – мозг нє задєт», бо тільки вона єдина знає в яке місце легше вирубити. І так вона натренує вашу потилицю, що якщо часом на залізничному вокзалі рідного Києва якась босОта захоче пробити вам потилицю і забрати гроші, то дуже пошкодує.
Ви почнете заздрити «нєодушевльонним» предметам: траві, деревам, патронам, солдатам… У них все нормально, все по штабному графіку. А в ваших черепкових шухлядах починає жаріти ідея зміни віросповідання. Ви все частіше придивляєтесь до мусульман. Як там все чинно і спокійно – муедзин лише пару раз за сутки репетує клич на молитву. Вам захочеться насцяти полковнику в чоботи і переселитись в мечеть. І коли траплялись випадки в різних цікавих місцях, що деякі бійці попадали в полон і приймали іслам, то на полковниче-генеральське «Зрадник! Зрадник!» я завжди думав, що то може людині випав отой його шанс відпочити троха в мечеті.
І настає день, ось воно щастя!!! Вашого «без п’яті мінут генерала» помітили і перевели. Хвилини щастя і затишку! Це як після хорошого сексу викурити цигарку. Але хвилини проходять і на місце старого присилають нового – починається друга серія еротичного воєнного кіно. Та у вас вже є який-не-який досвід! І коли тих серій покрутиться декілька і воєнна камасутра асоціюється у вас з абеткою школярика, вам здається, що ви вже краще Спінози розумієте філософію життя – ось тут ще вам може негадано пощастити пізнати «паралельні міри» планів генштабу.
Ситуація буває така. Ваш бувший «без п’яті мінут генерал» прибуває на нове більш цікаве для кар’єриста місце і починає обживатись. Нове крісло, новий більших розмірів кабінет. Відповідно у більшому кабінеті і об'єм повітря більший і чистіше те повітря значно. І ось тут підстерігає біда – «курнувши» того чистого кабінетського озонокисню, в блаженній ейфорії починають малюватися образи тепер вже такого, майже реального, недалекого майбутнього. По тілу розтікається щаслива насолода очікування генеральських пагонів, персональної дачі на березі самого чистого тихого теплого озера, квартири в «Домє на набєрєжной», генеральської зарплати і майбутньої такі генеральської пенсії. І ота, тепер вже ще більш яскрава, насолода завжди починається з місця трохи вище колін, поступово піднімається по тілу до шлунка і купається там в коньячній баюрі з ікряними берегами. А є в тім шлунку два поплавки. І ті поплавки механічно золотими тоненькими ланцюжками зв’язані з віками очей. Ото як тільки шлунок переповнюється, то ті поплавки спливають і через механізм ланцюжків смикають і закривають віки очей. Це так Богом задумано, це такий Божий захист - щоб деякі люди міру знали, щоб переповнений шлунок ненароком не тріснув. Людина з закритими віками починає дрімати і мліти в своїх ситих ейфорійних фантазіях: мариться йому його велика робота, його гігантська особиста напруга по здійсненню задач захисту та покращення життя всіх трудяг країни…
Відключається занадто рано від реалій. А реалії такі: кругом якісь вороги і вони загрожують щастю мирного населення. Ворогів багато! Але генералів ще більше! І вже кожному генералу не вистачає свого конкретного ворога. Хто встиг собі вибрати ворога, то завзято воює. А кому ворога не вистачило, то приходиться шукати десь тих ворогів, шось придумувати. І тут «Дайош двіжняк!» не завжди проходить, тут вже не покомандуєш «Прапорщік остановітє поїзд! Поєзд стой! Раз-два!» Тут вже ювелірна робота починається. Частенько «без п’яти мінут генерал», не знайшовши свого ворога, не виправдавши високої довіри, отримує пєндаля і котиться на пенсію ще років 25 доношувати кальсони під цивільними штанами, так і не дочекавшись святого приказу про генеральське звання. Буває, що після такого, залишають когось послужити на меншій посаді.

Ви ще не втомились читати? Я заздрю Вам, ви можете сидіти на форумі і читати собі «під півасік». А я ото йшов додому зранку і зайшов в магазинчик біля доми купити пива. І шось мені так продавчиха не сподобалась – і неохайна якась, і фейс криво заштукатурений. Одним словом підсвідомість сказала мені «Хєр я тобі дам у неї пива купити!» Ото й вийшов з магазинчику, думаю у мене ніби в холодильничку ще залишалось. Прийшов додому – голяк! Може то й краще, а то почну ще на п’яну голову тут про якісь секрети писати. А у Вас так не буває?

Продовжу. Ото про таких невдах «бєз п’яті мінут генералів» в армії кажуть «Поєхал за гєнєралом – єлє полковніком вєрнулся». І не дай Вам Бог бути під таким шефом. Це ше страшніше, ніж ті всі минулі воєнні камасутри. Тут вже якесь садо-мазо получається. День починається з того, як невдаха появляється в частині. Появляється він завжди тихенько і інтелігентно – хєр його знає шо там за ніч сталося, може вже пєндаль лежить в штабі. Бо таке пониження, то як бомба повільної дії – хто його знає в котру хвилину рвоне, ледь і так втримався.
Отримавши рапорт від чергового по частині і впевнившись, що сьогодні пронесло, починає оживати. Є шанс ше послужити! Нада двіжняк! Далі сценарій Ви вже знаєте. Але тут один нюанс. Двіжняк до обіду. Перед обідом приходять думки про майбутню ніч, що майбутньої ночі може в штаб прилетіти таки отой пєндаль, весь двіжняк закінчується так же раптово. Починається депресняк. Депресняк лікується звісно антидепресантом і мантрами «Ех, МарозАвА! Нам лі жить в пєчалі!?» Після тостів «за мать твою бригаду-дівізію» та салютаційної стрілянини починається братання з лейтенантиками, капітанами, балачки «за жизнь», брудершафт… і лише захеканий начштабу трохи реанімує свідомість депресанта. Тут мені шкода завше було начштабу, бо він і рота не вспівав відкрити, як чув: «Какова хєра так рано... єщьо ночь не прошла... више колєн імел я твою радіограму... тебя імєл.. всєх імєл!». І лише після слів начштабу «Товрщ… плковнік.. ваша… Марь… Ванна… звАніла… дАмой… прказала!» віддавав тіло командирському УАЗіку. Ну а зранку ЗНОВУ сценарій Вам відомий. Вимотує така служба. Толку для країни нуль. В такій ситуації і непланових перевірок вищестоящого начальства багато, вся увага нам. Ну і пєндаль такі не заставляє себе довго ждати.

Моя думка, що все ж таки таких «бєз п’яті мінут гєнєрал» і «єлє прієхал полковником» гуманніше відразу нагороджувати кальсонами і пєндалєм.

А ще у мене, ІДІОТА, є думка, що взагалі кандидатам на різні відповідальні посади не треба мізки сканувати, їхню гречку важити та їхні язики лінійкою міряти.

Сібступа рекомендує:
Скануйте пузо і шукайте ті шлункові поплавки! Кальсони вишлю!

Сібступа може вже пора видавати власну збірку? Наприклад в Ю.Андруховича є щось подібне на військову тему "Як ми вбили пятраса" п'ять оповідань про кисневий голод називається! Зізнаюсь мені Ваші історії якось більше імпонують,хоча і в Андруховича непогано,просто мало-лише період строкової служби,а у Вас "вся жизнь" я так розумію з плацом і бєрцами пов'язана!

Яке там! Немає таких планів.
Пригадую щось цікаве з свого минулого залежно від настрою. Якщо дивитись на все трошки під іншим кутом зору, то можна багато чого цікавого побачити. Якраз юмор і здоровий стьоб допомагають вижити в різних обставинах. Плац в моєму житті не домінував, хіба що на першому курсі. У нас була така стандартна анекдотична компанія: один трохи вмів писати, другий трохи вмів читати, третьому (мені) приємно було потусити з освіченими людьми
Муштра та меркантильний аспект вбивають саму суть роботи, мені дуже повезло – я для себе шукав романтику, пригоди і адреналін, а мені ще й платили, ідіоти.

Народ, давайте вже підключайтесь! Ідіотизм на кожному кроці. Вибачте, що собою зайняв стільки місця. Хотілось би і Вас почути!

У Вас така манера викладу матеріалу,що не кожен і ризикне щось писати щоб не осоромитись своїми літературними здібностями! Коротше-"налякали" Ви всіх!

[quote="iMan" Коротше-"налякали" Ви всіх! [/quote]

Налякаєш тут Вас!
На початку 80-х по трасі Термез - Полі-Хумрі – Кабул один на зустріч другому часто йшли військові колони під охороною. Одна затарена ніштяками від нашого кордону, а друга кульгала до кордону. Фішка в тому, що в одній і другій колоні було по одному Ковельчанину. І коли ті колони зустрічались, то починалось «стоп-стоять», ніяка сила, повірте мені, не могла зрушити колони в своєму напрямку, поки Ковельчани не наговоряться, не заспівають «шось у горлі деренчить – треба горло промочить». Ні один розумний офіцер тоді не психував. Не такі прості Ковельчани! Всі терпеливо заздрили нашим землякам. Навіть самі найдружніші кавказці. І це була навіть не заздрість – це була ПОВАГА. Зараз ці два дядьки живуть в Ковелі, з одним два роки назад таки вилікував «хронічну хрипоту» горла. Налякалися вони, ага…

Я маю на увазі те,що перечитуючи Ваші твори майже кожен думає:"ага,то мені теж так треба написати, бо я начворив багацько за своє життя-і дуже багато з того виглядає тепер ідіоцьким з висоти прожитих літ!" А потім,приступивши до праці,чухає собі потилицю думаючи,що дарма пропускав уроки мови і літератури в школі! Або просто розуміючи,що не в повній мірі володіє мистецтвом в гарній формі описувати ті чи інші події!
Як я наприклад! Пишу і перевіряю кожне незрозуміле слово чи словосполучення в яндексі-чи так написав!
P.S.Це не стосується даного тексту,бо всі підозрілі "штукі" просто впадло перевіряти в п'ятницю ввечері!

Ну от вам! Чим не ідіот! Зайшов,прочитав,склав текст власної думки,а от ввійти у на форум забув! Тепер не iMan,а Гість! І що тут поробиш? До речі,смайлики в моєму повідомленні прошу трактувати в комплексі,а окремо!
Ригачка в кінці не враження від прочитаного,а наслідок від вжитого!!!
На біс! Ну чи як воно зазвичай у п'ятницю чи суботу буває після бурхливого робочого тиждня!!!

Як я Вас розумію! Ми раніше всіх заснували свій день – П’ятниця! Іудеям нічого не залишалось як стати в чергу і святкувати у свою святу суботу. В п’ятницю відкривається «второє диханіє», у мене завжди романтичний настрій під вечір. Навіть колись тут тему п’ятничну на форумі починав. Є думки продовжити, почитав Вас оце і виникло таке бажання.

Дуже люблю пиво з рибою. Риби в місті всякої вистачає та й з пивом проблем ніяких. Вчора так все і було – живе Томське «Крюгер» з корюшкою морською та пєляддю річковою. Колись давно пробував зав’ялити пєлядь (тараньку зробити), майже місяць вона провисіла на шнурку і тільки калюжа жиру накапала, а риба лише трохи підсохла – дуже жирна. Зате у мух було свято. А вчора якраз донька зранку прилетіла з Анталії і ото під вечір добралася до мене і привезла ракію анісову. Хоч і подвійна дистиляція і супер фруктова якість (турки на етикетці так всіх заспокоюють), але я давно знаю цю підлу штуку. Вона витримується в бочках як коняк, 45*, для закусона рекомендується салат чи риба. А коли на столі пиво з рибою, то і місце для ракії знайшлось. Результат – серед ночі починається « ожиданіє смерті» і лише одна надія на Божу матір, серце та холодильник.
Люблю Львівське пиво першої броварні «преміум» і «старе місто», ще завозять Чернігівське і Оболонь. Але живого українського звісно нема. А в живому пиві стільки корисних мікроелементів! Це я дізнався коли на алкогольний завод з небес спустився, побачив своїми очима процес виготовлення цього «рідкого хліба». У мене в місті є кілька заводиків живого пива, при заводику пивний ресторан. В Ковелі вже хтось відкрив такий бізнес? Два роки назад то ще не було, подобалось здається луцьке живе «Земан». Яке пиво люблять Ковельчани? А жіноче пиво є?

З живого,рекомендую Павлівське. Смакота!